Реферати від Danylo

КИЇВСЬКА РУСЬ

2007-03-23T13:20:00Z

КИЇВСЬКА РУСЬ - ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Вона щойно мусіла воювати з прабатьками нинішніх москалів, накинула їм державний порядок, своїх князів, християнську віру і спільну державну назву Русь. Стара київська держава є початком української історичної традиції. Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема. Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже імперські вчені давно вже проголосили Київську Русь найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це проголошення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на терени України, Білорусі, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії па землі західних сусідів.

Цитую з книги В. Белінського "СТРАНА МОКСЄЛЬ" Итак, используя чисто великорусские источники, мы опровергаем два изначально ложных мифа Российской Империи:
1. В IX-XII веках не существовало Русского государства (даже княжества!). Между княжествами, входившими в Великое Киевское княжение, не существовало единства и они объединялись чисто механически - посредством власти Великого князя.
2. В IX-XII веках не существовало русского народа (и в особенности великороссов!). Славянские племена (поляне, древляне, сиверяне, дулибы, тиверцы и т.д.), на базисе которых в историческом развитии образовался украинский народ, и финские племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, пермь, нарова и т.д.), ставшие впоследствии основой великороссов, никогда не имели исторического единства, хозяйственно не соприкасались до XVI века. Сии истины установлены русскими историками- профессорами.
Однако не станем ссылаться только на одних русских профессоров. Хочу обрадовать читателя: в мировой истории существовали конкретные люди, оставившие свои свидетельства о тех далеких временах. В нашем случае ими оказались посол Папы Римского в империю Чингисидов - Иоанн де Плано Карпини, написавший свою "Историю Монгалов" и посол короля Франции Людовика IX к Хану Золотой Орды Сартаку- Вильгельм де Рубрук, написавший- "Путешествие в Восточные Страны". Первый- посетил двор Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1246 году и вернулся в Европу в 1247 году через Киев. Второй- посетил страну Хана Саратака, страну Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1253-1254 годах и вернулся в "землю обетованную" в 1255 году.
Вильгельм де Рубрук достаточно точно еще в те годы зафиксировал земли "Руссiи", ее границы и обычаи народа. Послушаем Рубрука:
"К северу от этой области (за Перекопом.- В.Б.) лежит Руссiя, имеющая повсюду леса; она тянется от Польши и Венгрии до Танаида (Дона.- В.Б.)". /Вильгельм де Рубрук "Путешествие в Восточные Страны". Алма-Ата, 1990, стр.85./
Никакой иной земли к "Руссiи" посланник короля Людовика IX не "подсоединил", даже речи о подобном не вел. Как понимает читатель, сию истину Вильгельм де Рубрук познал на месте из личных бесед в ставках Сартака и Батыя. Сомневаться в знании обстановки Рубруком - нет ни малейших оснований. О земле и народе будущей Московии у Рубрука также существовало в те времена вполне определенное мнение. Послушаем:
"О стране Сартаха и об ея народах". "Эта страна за Танаидом (Доном.- В.Б.) очень красива и имеет реки и леса. К северу (от ставки Сартака, где пребывал Вильгельм де Рубрук в августе месяце 1253 года, ориентировочно северо-восток Воронежской области.- В.Б.) находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, чистые язычники. Города у них нет, а живут они в маленьких хижинах в лесах. Их государь (князь из династии Рюриковичей.- В.Б.) и большая часть людей были убиты в Германии (поход Батыя в Европу в 1240-42 годах.- В.Б.)... В изобилии имеются у них свиньи, мед и воск, драгоценные меха и соколы. Сзади них (Восточнее.- В.Б.) живут другие, именуемые Мердас, которых Латины называют Мердинис (мордва.- В.Б.) и они - Саррацины (мусульмане.- В.Б.). За ними (Восточнее.- В.Б.) находится Этилия (Волга.- В.Б.)". / Вильгельм де Рубрук "Путешествие...", стр.88./ Читатель уже понял, как в 1253 году называли будущий народ Московии. Именно так - Моксель!

Маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині 1 тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов"янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов"ян в єдиний етнос...

Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VПІ-ІХ століть. У той же час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура, названа прапольською. Внаслідок консолідації цієї людності постало найдавніше польське королівство (IX-X ст.). Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VПІ-Х століть праполяками, чому лукарайковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською? За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду віддають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Кераміка козацької України - безпосередня спадкоємиця традицій керамічного виробництва Київської Русі. А воно було генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тисячоліття н.е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років.
Те саме можна сказати й про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо па місцевому київському грунті й виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н.е. до XX століття.
Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII-XVIII століть.
Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Місцеві його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII століття, про які пише Нестор Літописець. У народному строї людності Київської Русі вже виразно проступають специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок. Поховання жінки в національному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X століттям і вважають, що там поховано слов'янську невільницю, взяту в полон під час походу варягів на Русь. Як видно з ілюстрації, одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях запозичені зі скандинавського костюма. Одяг похованої тисячу років тому жінки переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середньої Наддніпрянщини. Певні паралелі до козацького й селянського чоловічого одягу помітні в чоловічому вбранні X-XIV століть. Нагадаймо, як описав вигляд князя Святослава Ігоревича Лев Диякон: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. Згідно з відомостями київських літописів, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які й за пізнього середньовіччя були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу великою мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї та ін.), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьблення на дереві, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н.е.). Коли йдеться за добу Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та народне мистецтво XVI-XX століть безпосередньо постали на південно руській основі.
Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві? Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".
Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північно слов’янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.
Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.
Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVПІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.
Постає питання, а чи не були генетичні зв'язки білоруського й російського народів із стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж безпосередніми й тісними, як і українців? Очевидно, що ні, хоч би через те, що українці стало жили і живуть на Київщині, а згадані їхні сусіди на значній відстані від політичного й культурного центру Русі. До того ж відмінна од українців і етногенезу цих народів. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ній балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові. Велику ролю фінів у формуванні російського етносу відзначають і московські антропологи. Археологічні матеріали переконливо засвідчують специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудування, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів і праросіян ХІ-ХШ століть порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це передусім сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських і фінських культурних традицій. Вони виявляються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудуванні та в інших елементах матеріальної культури білорусів і росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, "избушку" на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо.
Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова і Новгорода ХІ-ХІV століть.
Вище вже згадувалося, що лицарство є одним з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велике його значення і в українській історії. Азійським деспотіям лицарський стан не властивий. А що Московська держава сформувалася в XIV столітті під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у XVI столітті Іван Грозний за допомогою татарської опричини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Відповідно в пізньосередньовічній Московщині не було співців лицарської слави, а значить, і власного лицарського епосу. Це істотно відрізняло Московщину не тільки від Західної Європи, а й від України. Тимчасом як корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про Московську Русь. Засадничу відмінність між князями Київської і Московської Русі наголошував видатний російський історик С.Соловйов: "Південні князі здебільшого були надзвичайно хоробрі, вміли у себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні до своїх вождів... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, вдаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Усі вони схожі один на одного". Тобто на відміну од України ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІV-ХVІІ століть тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.
Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою історико-культурного підґрунтя білоруського і російського народів. Проте па протилежність українцям, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська й білоруська етнічна специфіка становлять продукт їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Росіяни й білоруси є нащадками давнього Києва такою ж мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, їхня культура ввібрала в себе елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так праукраїнці були творцями й будівничими Київської Русі. Це ранньосередньовічна імперія, державотворчим етносом якої стали південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України.
Прибічники тези про пізніший час сформування українців часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише за пізнього середньовіччя. Однак зміна народом своєї самоназви не є чимось екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі Х-ХІ1І століть називалася не українцями, а русами аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. За це промовляють численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук. Зі сказаного, звісно, не випливає, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрізнялися від людності козацької чи сучасної України. Основні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців точніше називати праукраїнцями. Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги та Ґнезна Х-ХІІІ століть можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляки, настільки людність тогочасних Києва, Галича, Чернігова була українцями.
Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу. У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політично- му відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала сер- цевиною Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко пере- творювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійсню- вав? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби від- повісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі «Повість временних літ»:
«У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля... У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці. Сказали русі чудь, слове- ни, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядкуй ній нема. Ідіть-но княжи- ти і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь».
Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер- хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину- ли так звану норманську теорію. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи пер- шочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.

Б.А.Рыбаков застерігає від некритичного підходу до цих відомостей. Остаточне редагування "Повість временних літ", говорить він, проводилося, на думку А.А.Шахматова, близько 1118 року під спостереженням князя Мстислава Володимировича, сина Мономаху. Внук (по матері) англійського короля, чоловік варяжської принцеси, тесть норвезького і данською королів, такого, що 20 років провів на півночі Русі в Новгороді, Мстислав родинними зв'язками і вихованням був міцно пов'язаний зі всією Північною Європою і саме з цих позицій дивився на історію Русі, перебільшуючи роль мешканців-варягів півночі в її долях. При редагуванні літопису скрізь, де тільки можна було, Мстислав вставляв легенди про варягів, про покликання варяжських князів і ототожнював варягів з русамі, стаючи тим самим родоначальником" помилкової і тенденційної норманнськой теорії.
Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східносло- в'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів співпадали. Це зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Бал тійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя. Варяги — (від старо-північн.-герм. — Varingr, нім. — Waräger, грецьк. — Barrangoi) — у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи —Скандинавії. У вузькому — норманські воїни, що наймалися служити охоронцями до двору візантійських імператорів. Уперше у староруських джерелах згадуються у вміщеній в "Повісті минулих літ» легенді про «закликання варягів». «Повість» називає варягами представників різних північногерманських народів, а Балтійське море — «варязьким». Літописець, згадуючи князівську дружину, іменує її то «варягами», то «русью». Українська радянська історіографія устами послідовників Б. Д. Грєкова та Б. А. Рибакова стверджує, що давньоруська держава виникла задовго до появи Варягів на Русі в результаті «економічного і суспільно-політичного розвитку» східних слов'ян. В процесі утворення давньоруської держави Варяги, які перебували на Русі, не відіграли жодної скільки-небудь значної ролі і швидко ослов'янилися. Отож більш ніж 7-вікова історична епоха панування на Русі києво-московської варязької династії Рюриковичів (починаючи з києво-новгородського князя Олега у року 882 — і до смерті у році 1598 останнього «Рюриковича» московського царя Федора I Іоановича) не має під собою жодного «етнічного» ґрунту.
Назва «Варяги» (також давньосканд. — Vaeringjar) означає «Пов'язане Словом та Клятвою товариство озброєних вояків».
Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Використовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели на південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літописах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.
Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзят- ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір(http://central.in.ua/cs/blogs/danilo/archive/2007/03/14/5910.aspx), лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго- роді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу- вання Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських». Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець.

Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучасних йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика. Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний підступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець просто намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентство Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, за відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

Цікавим дослідженням норманського впливу є "Нарис з Історії України" Наталії Яковенко.

Навожу дещо з цього оповідання: З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у загальному контексті європейської історії тих часів, де ІХ – середину ХІ ст. називають “епохою вікінгів”. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця ІХ – початку Х ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий парусник (а всі скандинави були відмінними мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Їх вабили великі ріки, які перетинали слов’янські й угро-фінські простори з півночі на південь. Ладозьке озеро і р.Волхов служили “в’їздними ворітьми” з Балтики: через басейн оз.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море – арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це – скандинавська торгівля VІІІ-ХІ ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю. Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов’янські, балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч, перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор’я, Північної Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов’янського, угро-фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний шлях рабів.

З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз.Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів’я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших Дніпрових допливів – Прип’яті й Десни, і власне ця специфіка розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани-руси здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних сіткою гідрографічної мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-руси як політична сила з’явилися на території полянського союзу племен та його сусідів у першій половині ІХ ст., а їхня група мала характер відносно невеликого й мобільного військового колективу, що нав’язав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового об’єднання слов’янських племен довкола київського центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці Х – на початку ХІ ст. За літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р. прибулець з Новгорода Олег [зі шведськ. Helqu] убив місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.

Держава Русів не лишалася застиглим тілом у ті півтора століття, що відділяли Аскольда від Володимира. Окрім того, що значно розширилася її територія за рахунок злиття Півночі й Півдня та усунення з політичної арени Хозарії, можемо помітити і суттєві внутрішні зміни. Передовсім вони стосуються відносин між варягами-русами і слов’янським населенням. Розчинення скандинавського елементу в слов’янській стихії відбувалося передовсім завдяки переходові дружинників-варягів на місцеву мову й місцевий побут. Розмиванню відособленості норманської знаті, сконцентрованої довкола князя, сприяло те, що слов’янська племінна верхівка теж поволі вливалася до складу княжого оточення, прискорюючи “ослов'янення” скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Наскільки далеко цей процес посунувся наприкінці Х ст., видно хоча б з того, що син Ігоря [Inqvar] та Ольги [Helqe] став першим князем, який носив слов’янське ім’я – Святослав. Припускають, що двомовність, тобто вживання нарівні слов’янської і руської (себто шведської) мов найдовше затрималось у вищих колах – на княжому дворі та серед наближених князя. Що ж стосується княжої дружини, то вона вже на середину Х ст. була поліетнічною. Так, якщо в угоді Олега з греками 911 р. від народу руського... сущих русів виступають лише особи зі скандинавськими іменами (як Карл, Інѓельд, Фарлоф, Руальд тощо), то в аналогічній угоді Ігоря 944 р. серед послів, які завіряли її клятвою, вперше поруч зі скандинавами згадуються люди зі слов’янськими, балтійськими та фінськими іменами. Характерно, однак, що політонім Русь поширюється і на них: в угоді їх названо од народу руського посли й купці. В цілому ж “скандинавський слід” у місцевій культурній традиції маловиразний. Не виключено, це пояснюється тим, що слідом за асиміляцією варягів на зміну язичницьким дружинним вартостям швидко прийшли християнські, Ґрунтовно перекривши давніші шари культури з їхнім складним плетивом слов’янського, балтійського, готсько-скандинавського, тюркського, булгарського та іранського ферментів, химерно поєднаних (як – нині можна тільки здогадуватись) у тому строкатому етнічному казані, де впродовж першого тисячоліття нашої ери зароджувався народ майбутньої Русі-України.

Піднесення Київа.

Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби. Кожне з племен мало свою територію, власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді цього руху: об'єднання численних розрізнених східнослов'янських общин у великі племена були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вчених, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм утворили сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісні стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу до сить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

Перші правителі Києва

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації керувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельному шляху «Путі з варяг у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була по єднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на річках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправляли Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажених хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, було просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це ставило караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих місцях.
«Великий князь насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього політичного утворення.

Олег (пом. 913)

Ігор (913—945).

Ольга (945—964).

Святослав (962—972).

Ярополк(972–979).

Київ у зеніті слави.

Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болгарії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встановленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою силою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів.
Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у походах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання — Київську Русь. Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть.

Володимир Великий (980—1015)

Ярослав Мудрий (1034—1054). ). Нажаль ця сторінка на сьогоднішній день ще не готова.

Володимир Мономах (1113—1125). натиснить на посилання

Перші початки висшої культури та державного життя були на Україні, коло Києва, що вів велику торгівлю з Царгородом через Дніпро і Чорне море. В Києві виросла руська держава Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого і швидко запанувала на всіх землях над Дністром, Богом, Дніпром і Чорним морем, там, де нині живе український і білоруський народ. Вона щойно мусіла воювати з прабатьками нинішніх москалів, накинула їм державний порядок, своїх князів, християнську віру і спільну державну назву Русь. Стара київська держава є початком української історичної традиції.

Вона була українська, бо український народ її оснував і держав. Варязькі дружини були лиш наемною частю збройної сили. Великий розвиток духової й матері яльної культури і в старій Київській державі був вислідом великих культурних здібностей українців. Українська торгівля мала тоді переважне значіння для цілого середземноморського й орієнтального світу. Українські міста тодішні, такий Київ чи Галич, були більші й багатші, як столиці германських чи романських держав середньовічної Европи. Українське письменство княжої доби повне виразних слідів у мові, які доказують, що творили се письменство українці, а не прадіди москалів чи білорусинів, вказує виразно на се, що й умова культура високо стояла на давній Україні.

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами. Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою. З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні. Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.
Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху «із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між богатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала.
Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги — кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багато чисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.
Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Музей історії зброї (м. Запоріжжя)

Гривня-палиця Київська Русь. X ст. Золото

Хронологічні рамки розділу охоплюють IX-XIII вв. У експозиції розділу представлені наконечники староруських копій, бойові сокири, обушки, булави бойові і символічні, залізні наконечники стріл, метай, шаблі аварського, печенізького і половецького часу. Проте, найбільший інтерес викликає невеликий круглий щит східного типу "калкан". Шкіряна його основа реконструйована, але металеві умбон і окантовка оригінальні. Такий щит щосили використовувався тюрками (торкаї, чорні клобуки і ін.), що служили російським князям.

Джерела:
Орест Субтельний «Історія України»

Залізняк Л.Л. КИЇВСЬКА РУСЬ - ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. -К: "Бібліотека Українця", 1997.

В. Белінський "СТРАНА МОКСЄЛЬ"

Музей історії зброї (м. Запоріжжя)

С.Л. Рудницький Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О.І. Шаблія. -Львів: Світ, 1994. -С.57-58

Автор висловлює щиру подяку за деякі матеріали запозичені з сайту "Ukraїnarus".

(Сторінка у стані розробки.)

Олег

2007-03-15T14:03:00Z

ОЛЕГ (882 – 912)Олег-один з найтаємничіших, який справді «губиться в тумані історії», правителів України-Русі. Припускають, що київський князь Олег народився близько 855 року. Про походження князя різні джерела подають різні тлумачення. Так, київський літописець Нестор у своїй знаменитій «Повісті минулих літ», написаній у 1112 році, яка є першим історичним дослідженням про походження Русі, повідомляє, що в 879 році новгородський князь Рюрик, помираючи, передав владу родичу Олегу, а також «віддав йому на руки сина Ігоря, бо той був ще дуже малий» (йому виповнилося два роки. — Авт. ). Уточнюючи це рідство, Воскресенський літопис і деякі інші іменують Олега племінником Рюрика. Відомий Іоакимівський літопис називає Олега свояком Рюрика, тобто братом його дружини Єфанди, «князем урманським» (мурманським. — Авт. ), мудрим і хоробрим. У свою чергу Новгородський перший літопис іменує Олега просто воєводою князя Ігоря. «Повість временних літ», яку складалося в XII ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

ПОЧАТОК КНЯЗЮВАННЯ ОЛЕГА В КИЄВІ

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17- 20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень аж до смерти Ярослава, Взагалі життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно, штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем. Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України- Руси від Ігоря, а не від Рюрика.
Олег виявив себе як талановитий правитель. Оволодівши Києвом і полянськими землями, батьківщиною українців, київський князь Олег звернув свою увагу на сусідні племена. Спершу він підкорив жорстоких древлян (883 р.) і зобов’язав їх платити данину куницями. Потім рушив на сіверян (884 р.) й, оскільки вони практично не чинили опору, наклав на них меншу данину. У 885 році Олег завоював сусідів-радимичів і вони погодилися платити князю таку ж данину, яку давали хазарам, — по шелягу (дрібна монета) з кожної сохи. Таким чином, об’єднавши ланцюгом завоювання — Київ і Новгород, Олег знищив панування хана хазарського на Вітебській і Чернігівській землях. Підкоривши північ, Олег звернув увагу на південь, де ліворуч від Дніпра жили слов’яни, єдиноплемінні з чернігівцями, завоював їх, а також сучасні Поділля, Волинь та частину Херсонщини. При цьому слід зазначити, що вся організація Олегової держави була побудована на простих, військових засадах. Вирішальною була воля князя, і при його дворі була зосереджена вся влада Київського князівства. Олег будував міста, визначав розміри податей зі словен, кривичів і мер і, наказав Новгороду платити щорічну данину варягам у розмірі 300 гривень для збереження миру. Як вважають деякі історики, 882 рік треба вважати початком утворення ранньофеодальної держави Русь Україна.

ТОРГІВЛЯ ТА ВІЙНА З ВІЗАНТІЄЮ

Основою київської торгівлі з Візантією й іншими країнами були продукти лісового господарства (мед, хутро, сушені ягоди тощо), зібрані з підкорених Олегом земель. Використовуючи відомий шлях Дніпром «від варягів до греків», який був нелегким (тільки складних порогів уздовж Дніпра доводилося долати більше семи з висадкою з човнів людей і з проштовхуванням вантажів убрід через вузькі отвори в прибережних скелях), добиралися купці до грецьких міст. Але не тільки цими транспортними труднощами відрізнявся шлях до греків: доводилося й захищати свої товари від грабежів із боку печенігів. Крім того, самі греки, володіючи монопольною торгівлею з усіма прибережними містами Чорного моря, у власних інтересах намагалися не допускати зростання української торгівлі.
Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря. Щоб примусити Константинополь змінити свою торгову політику відносно Київського князівства, Олег вирішив розпочати військовий похід на Візантію. Зібравши в 907 році велике військо з усіх підкорених ним племен, Олег посадив воїнів на 200 кораблів (по 40 чоловік у кожному), а частину військ відправив кінним походом. Греки закрилися в Царгороді і закрили порт. Війська Олега висадилися і, знищивши околиці, церкви та будови, взяли в полон і вбили безліч людей. Щоб швидше добратися до самого Царгорода, Олег наказав свої воїнам приробити колеса до їхніх човнів і поставити на них вітрила. Використовуючи попутний вітер, війська незабаром опинилися під стінами грецької столиці. Греки злякалися штурму міста і звернулися до Олега з мирними пропозиціями. Відмовившись від винесених греками вина та їжі, припускаючи, що вони можуть бути просочені отрутою, Олег зажадав контрибуцій. Почалися переговори, де основними умовами Олега були такі: 1) греки зобов’язані заплатити по 12 гривень сріблом за кожного його воїна та дати подарунки для «великих князів», які правили в Києві, Переяславі, Любечі й інших великих містах Русі України; 2) послам, які приїжджатимуть із Києва до Царгорода, імператор Візантії повинен від себе надавати утримання; 3) київські купці, перебуваючи у Візантії, мусять протягом шести місяців бути забезпечені хлібом, м’ясом, рибою, вином й овочами за грецький рахунок. А при поверненні до Києва — продуктами та корабельними знаряддями (вітрила, канати, якорі тощо); 4) Олег дав обіцянку, що його люди не завдаватимуть шкоди в грецьких краях і входитимуть у Царгородські ворота без зброї і не більше 50 осіб під наглядом імператорських чиновників. Проживати вони повинні в певному місці — біля монастиря св. Маманта. Як стверджує літописець Нестор, до Києва Олег повернувся з багатим трофеєм: золотом, тканинами, різними коштовностями, винами, фруктами тощо, а народ, здивований його славою та багатствами, ним привезеними, одноголосно назвав Олега «віщим», тобто мудрим або волхвом.

ДОГОВІР ІЗ ВІЗАНТІЄЮ

У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом, їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою мовою договірної сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» видко, текст договору, який був у руках літописця, являв собою копію з примірника, написаного від імени Олега.(це думка Наталія Полонська-Василенко)
Пославши в 911 році до Віз антії своїх послів, князь Олег велів укласти новий, більший і юридично обґрунтований договір із греками та Руссю Україною, який 2 вересня 911 року й був підписаний. Як зазначає літописець, договір 911 року відрізнявся тим, що в ньому «вже не словесно, як раніше, а письмово затвердили свою любов і присягалися в тому за законом руським своєю зброєю». Договір складався з 10 статей, які можна звести до таких основних положень:

1) судочинство з цивільних і кримінальних справ;

2) злочини проти життя та тілесної недоторканості;

3) злочини майнові: крадіжки на місці злочину та пограбування;

4) допомога в разі нещастя на морі, викуп полонених, наймання воїнів;

5) відшукання рабів, охорона спадщини, повернення злочинців-втікачів.

Щоб пересвідчитися, наскільки суворими, але справедливими були статті цього договору, досить як приклад навести одну з них, наприклад ст. 3: «Якщо грек уб’є русича або русич — грека, то винуватця треба вбити на місці злочину. У тому випадку, якщо вбивця сховається, то його маєток віддається близькому родичу вбитого». Цей договір встановив на тривалий час (близько 20 років) мирні відносини між Києвом і Константинополем. Як договір 907 року, так і 911 року слід вважати найціннішими джерелами нашої історії. У них Русь Україна виступає якдержава, яка не поступається Візантії своєю культурою, має свою політичну організацію, стійке законодавче право. Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его світлих й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . . язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за остаточно доведене.

ПОХІД ОЛЕГА НА КАСПІЙСЬКЕ МОРЕ

Розширення торгових відносин зажадало від Олега звернути увагу не тільки на Захід, а й на Схід, звідки з Туркестану, Персії і навіть з Аравії йшли в Русь Українукупці та купецькі каравани зі східними товарами. Деякі історики вважають, що Олег і в східній торговій політиці прагнув, як і на Чорному морі, закріпити позиції своїх купців на берегах Каспійського моря. Спершу він постарався усунути зі свого шляху хазарів і звільнити дорогу для своїх купців на Далекий Схід (хоча окремі зарубіжні джерела вважають, що розгром Олегом хазарського каганату мав на меті тільки здійснення пограбувань). Так, арабський письменник Масуда описує великий похід військ Олега таким чином. Князівська флотилія у складі 500 кораблів (по 100 чоловік у кожному) перейшла з Дону на Волгу. Хазарська охорона спробувала чинити опір цьому переходу, але воїни Олега пообіцяли віддати їм половину отриманої в Каспійському морі здобичі, з чим хазари й погодилися. Щойно русичі перейшли з Волги в море, вони почали знищувати прибережні міста та селища й дійшли аж до «нафтової землі» (Баку). Місцеві жителі, які багато років не бачили у себе військових дружин, а тільки мирних купців і рибаків, були страшенно налякані. Ті з мусульман, хто, намагаючись оборонятися, не міг протистояти величезній військовій силі, були вбиті, а їхні дружини та діти стали невільницями, як військовий трофей. Так господарювали русичі кілька місяців на берегах Каспійського моря.
Повертаючись додому тією ж дорогою, дружинники Олега віддали половину здобичі хазарському каганату, який був готовий вільно пропустити русичів додому. Однак місцеве мусульманське населення чинило опір цьому й вирішило помститися за свої біди. Воїни князя відважно прийняли бій, військо вийшло з кораблів на берег і стало проти хазар. Бій тривав три дні, але хазари мали кінноту, хороше озброєння й остаточно розгромили Олегові полки, на місці бою вбили багато тисяч русичів, решта врятувалися втечею, але їх вбивали й сусідні народи. Так трагічно та нещасливо закінчився цей Каспійський похід князя Олега.

ЛЕГЕНДИ ПРО СМЕРТЬ ОЛЕГА

Як пише літописець Нестор у «Повісті минулих літ», волхви напророкували князю, що йому судилося померти від свого улюбленого коня. Відтоді князь не хотів їздити на ньому. Минуло чотири роки, восени п’ятого року пригадав Олег про прогноз, і почувши, що кінь давно помер, посміявся над волхвами; захотів подивитися на його кістки, став ногою на череп і сказав: «Чи його мені боятися?» Але в черепі заховалася змія: вона ужалила князя, і герой помер. Як відомо, легенду про загибель князя Олега використав О.С. Пушкін у своєму вірші «Пісня про віщого Олега». Слід зазначити, що смерть Олега від укусу змії російські літописи датують по- різному. Так, літописець Нестор вказує на 912 рік, а Новгородський літопис пізнішого зводу — на 922 рік. Олег був похований, за одними відомостями — в Києві на горі Щекавиці, за другими — в Ладозі, за третіми — десь за морем. Очевидно, перевагу слід віддати даним, вказаним у «Повісті минулих літ», тим паче, що, як відомо з історії, за наказом нащадка Олега князя Ярослава Мудрого, кістки Олега відкопали, похрестили та повторно поховали під Деснянською церквою. Описуючи наслідки смерті Олега, Нестор зазначає, що, дізнавшись про це, «народ стогнав і проливав сльози». Таким чином, видно, що князь Олег Віщий не тільки лякав ворогів, його ще любили власні піддані.

Джерела:
Наталія Полонська-Василенко : Історія України

Аскольд і Дір, гроза імперії.

2007-03-14T14:48:00Z

Рюриковичi продовжили розбудову Київської держави,а отже твердження про те, що в 882 році Олег прийшов до Києва, об'єднав Новгород і утворив державу— Київську Русь не відповідає історичній дійсності».Київська Русь й далі продовжувала існувати як самобутнє державне утворення подніпровського (праукраїнського) населення".
Візантійські джерела неодноразово повідомляють про цей похід під 860 роком, тобто він відбувся ще до літописного приходу Аскольда й Діра в Київ. За даними візантійських джерел, після цього походу чимало русів прийняли хрещення, і до них навіть було послано єпископа.
Князі Аскольд і Дір особливо цінні тим, що саме з їхнього князювання (862-882 рр.) розпочинається чотирьохсотлітня епоха Київської великодержавності. Незадовго до їхнього князювання військо Русі (так у VIII – XVIII століттях називалася Центральна Україна, а з XII до XX століття – й Західна Україна), обложило столицю Візантії Константинополь. У ті часи це було все одно, що сьогодні напасти на Вашингтон.
Від князя Кия (VI століття) у вітчизняних джерелах цілих три століття немає згадки про Київських князів. Літописець лише згадує, що в кожному племені були свої князі – „у полян свої, у древлян свої”. Десь у VIII столітті Київ починає платити данину хозарам.
Ось як про це пише вітчизняний літопис: „По смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням”.
За даними літопису, Аскольд і Дір – вояки варязького князя Рюрика, які йдучи шляхом „із варяг у греки” назбирали ватагу таких самих варягів й осілися в Києві, керуючи навколишньою землею. Це сталося 862 року: „І було в нього (Рюрика) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею”.
Деякі вчені, зокрема академік О. О. Шахматов, вважали, що Аскольд і Дір були з місцевої династії Києвичів. Хоча й справді, у більшості сусідніх племен (древлян, сіверян) на той час були місцеві княжіння й династії, більш обґрунтованим видається, що Аскольд і Дір, або один з них, були варягами.

Ватаги варягів тоді дуже часто ходили Дніпром – водним шляхом „із варяг в греки”, і одна з таких ватаг цілком могла осісти в Києві. Інша справа, що вже на час вокняжіння Аскольда й Діра Київ уже був значним політичним центром, здатним до організації великих воєнних сил навколишніх племен.
Вітчизняний літопис приписує похід на Візантію, який фактично вивів Русь в орбіту великої міжнародної політики, саме князям Аскольду і Діру. Під роком 866 читаємо: „Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх [Орифа] послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили”.
Особливо допомогло киянам те, що візантійці не втигли напнути велетенський ланцюг, яким перегороджувався вхід до бухти, завдяки чому їм вдалося захопити передмістя Константинополя. Імператор Михаїл залишив військо й терміново повернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багатокілометрових мурів міста. До міста почали підтягуватися війська з провінції, і руси відступили. У своїй другій проповіді патріарх Фотій пригадував, що „місто ледве не було підняте на спис”, тобто взяте. Ось як описував ті події патріарх Фотій: „Варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погибельним — море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плавання, а на нас (греків) підіймаючи грізні хвилі війни. Вони йшли попри місто, несучи озброєних пловців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто, і воно держалося тільки надією на Бога. Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли життя наше збиралося зайти із заходом сонця і світ нашого існування мала поглинути глибока темрява ночі? Переляк і темрява опанували розум, і вухо прислухалося тільки до однієї звістки: варвари вже перелізли мур! Вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент — як вдарилося в них місто в останній розпуці!“
Більш точні візантійські джерела неодноразово повідомляють про цей похід під 860 роком, тобто він відбувся ще до літописного приходу Аскольда й Діра в Київ. За даними візантійських джерел, після цього походу чимало русів прийняли хрещення, і до них навіть було послано єпископа.
Так, патріарх Фотій (ІХ ст.) у своїм окружнім листі пише про це так: «І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям».
Константин Порфирородний (Х ст.) у своїм творі «Василь Македонянин» розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів: «І народ русів, войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє — якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. «І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися».
Той факт, що й на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, може опосередковано підтверджувати той факт, що вони справді вже були хрещені.
Водночас, за даними одного зі списків вітчизняного літопису (Никонівського), у ці роки відбулося цілих три походи русів у Візантію: один 860 року (ще без Аскольда і Діра), другий 866 року, і третій десь незабаром, уже в якості союзників Візантії – проти арабів у Південний Прикасіпій.
Згідно з літописом, 882 року до Києва прибули інші варяги – син Рюрика малолітній князь Ігор, та родич Рюрика князь Олег („віщий”). Зустріч закінчилася підступною поножовщиною: „І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [урочище] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас». Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви обидва не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. — І [тут] винесли Ігоря. — А се — син Рюриків». І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила — за святою Ориною”.
Водночас, нині вчені вважають, що Аскольд і Дір князювали не разом, а по порядку, спочатку Аскольд, а потім Дір. До цієї думки призводить той факт, що арабський мандрівник аль-Масуді називає лише одного „слов‘янського короля” – Діра. За даними Масуді, „перший між слов‘янськими королями – король аль-Дір. Він має великі міста, численні залюднені землі, у столицю його держави приходять мусульманські купці з різними товарами”.
Крім того, князі Аскольд і Дір поховані в різних місцях – один з них (Дір) на княжому дворі, поблизу нинішньої Софійської церкви. Аскольд і Дір цікаві ще й тим, що діяльність цих князів заперечує варязьке походження назви Русь.
Аскольд і Дір. Княжили лише з 862 року, а назва Русь була закріплена за Київщиною задовго до цього. Достовірно відомі дані про Русь як назву нашої землі з початку ІХ (одразу ціла серія згадок), кінця VIII і з середини VI століття. Усе це було задовго до варягів.
Перший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване у VI-VIII століттях.
Гіпотезу про варязьке походження назви Русь записано в новгородських літописах, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, і од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького». Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе шляхетне варязьке походження (хоча насправді в Новгороді жили словени й чудь) для суперечки з метрополією. Бо Київ змушував їх щороку платити данини на 300 гривень, з яких лише 100 залишалися в місті, й то на утримання місцевої київської адміністрації.
Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 році. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині ХV століття для зміцнення престижу Новгорода.

У вітчизняних літописах, зокрема, руси систематично відокремлюються як від слов‘ян, так і від варягів. Серед вояків князя Ігоря, що пішли під Константинополь, перераховуються „вої многи, варяги, русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печеніги”.
Під роком 1018 читаємо: „Ярослав же, зібравши русь, і варягів, і слов‘ян, пішов проти Болеслава і Святополка і прийшов до Волиня, і стали вони по обох берегах Бугу”. Тобто, цей вислів літописця – сучасника був би цілковито позбавлений сенсу, якби варяги або слов‘яни були тотожні русі.
У „Початковому літописі” русь послідовно відокремлюється від варягів: „В літо 6449 (941 р.) іде Ігор на Греки... Памфир доместик с 40-ми тисяч, Фока же патрикій с макидони, Федор же стратилат с фракії, с ними же і сановниці боярьстії, обідоша Русь около. Свещаша Русь, ізидоша, вружившеся на греки, і брані межу іми бивши злі, одва оделешаа греці. Русь же взратишася к дружині своїй к вечеру, на ноч влізоша в лодьї і отвергоша. ... Ігор же пришед нача совокупляти вої многи, і посла по варяги многі за море”. Тобто, варяги були „за морем”, вони не є Руссю, хоча вони входили до складу руської дружини.
У літописах подібних згадок, де Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та іншими племенами, існує дуже багато. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів як від слов‘ян, так і від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Радянські вчені не могли адекватно пояснити цей факт, і відносили його до „наукових загадок”.
Ствердження очевидної речі, десятки разів підкресленої нашим та іноземними літописцями, що руси в ІХ-ХІ століттях власне й були окремим племенем, відмінним і від варягів, і від слов‘ян, вимагало глибокого переосмислення всієї ранньої історії Русі. На такий крок радянська і пострадянська історія, ув‘язнена ідеологічними штампами та політичною доцільністю, зважитися не могла.
Назва Русь (hros) з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія Ритора. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор у VI столітті говорить про народ Північного Причорномор‘я і Наддніпрянщини саме як про народ „рос”, що мешкав десь на північний захід від приазовських амазонок, тобто, на Середньому Дніпрі. Це сталося задовго до приходу норманів.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Природно, що в IV, як і в VI столітті жодних варягів у регіоні бути не могло.
У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.
Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
У франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р. оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”. Таким чином, уже в 830-их роках, задовго до Аскольда й Діра, руси мали впливово володаря.
Крім того візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
Сучасний український історик П.Толочко, як і більшість українських вчених, вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.
Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Ті країни, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану. І в цьому немає нічого дивного чи небаченого. Так, германці ледь не тисячу років пхалися називатися Священною Римською імперією, попри те, що їхній внесок у Римську історію полягав насамперед у тому, що вони зруйнували Рим. Румуни також намагаються прив‘язати свою історію до стародавнього Риму і нащадків римських легіонерів, хоча історичні джерела повідомляють, що 271 року н. е. війська і колонії римлян під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там лишилися тільки місцеві латинізовані фракійці. Однак, українцям не варто й далі дозволяти цупити українську історію. Адже вона нажита важкою працею наших пращурів.

Олександр ПАЛІЙ

Редагуючи цей матеріал, з`ясовано що одним з першоджерел можливо був "Нарис з історії УПЦ І. Огієнко" само по собі дуже цікаве оповідання.

"Як зазначає відома сучасна письменниця та історик Раїса Іванченко ([138], стор. 14—18), в 60—70 роки VII століття починається вже «стабільне державницьке існування» (праукраїнського) народу, а «епоха Оскольда (він першим із київських князів був охрещеним константинопольським патріархом ще у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією. В тому ж таки році Оскольд здійснив масове хрещення киян грецькими священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій прислав до Києва першого метрополита Михайла Сіріна з кількома єпископами, і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату. Із зрозумілії, іричин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М. Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия. У 882 році, з приходом із Новгорода Олега з малолітнім сином Рюрика Ігорем, у Києві стався династичний переворот, в результаті якого «замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється, через перехідну постать Олега, династія Рюриковичів». При цьому, наголошує Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської держави не змінилася,.. Рюриковичi продовжили розбудову Київської держави (а отже твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва, об'єднав Новгород і утворив державу— Київську Русь —не відповідає історичній дійсності». — М. Л.)», яка й далі "продовжувала існувати як самобутнє державне утворення подніпровського (праукраїнського) населення".

Михайло Лукінюк Україна - Крим - Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин.-К., "Бібліотека Українця",2000

Ось приклад як у Росії привласнюють нашу історію. Ця книга, продається через Інтернет "Аскольд и Дир. Аскольдова тризна. "

Загадка християнського імені князя Аскольда

Від кого прийняв хрещення перший володар Русі — від Константинополя чи від Риму?
За матеріалами газети "День"
Наскільки йому вдалося навернути до нової віри Русь, відомо мало. Літописи повідомляють тільки, що він за міськими мурами, де нині знаменита Аскольдова могила, спорудив церкву. І носила вона ім’я святого Миколи. Грунтуючись на дослідженні традиції тодішніх володарів називати храми на честь своїх патронів, видатний російський історик В.Татіщев зробив припущення, що при хрещенні князь Аскольд отримав ім’я Микола. З цим погоджуються нині більшість істориків. Проте саме з християнським іменем князя Аскольда пов’язана одна з найбільших загадок християнства на Русі. Річ у тім, що згідно з церковною традицією ім’я при хрещенні давалось на честь хрещеного батька. А хрещеним батьком князя Аскольда мусила бути, поза сумнівом, високопоставлена духовна або царственна особа: мова ж бо йшла про престиж держави. Так, зокрема, вчинив болгарський хан Борис під час свого хрещення 863 року. Він виставив умову, щоб його хрещеним батьком вважався візантійський імператор Михайло III, щоправда, заочно, бо під час церемонії той, звичайно, не міг бути присутнім. І саме на його честь болгарського хана нарекли Михайлом. Подібним чином князь Володимир Святославович вибрав хрещеним батьком візантійського імператора Василія II, а отже й отримав його ім’я. Згодом Володимир спорудив церкву Святого Василія — теж згідно з традицією. А хто ж міг бути хрещеним батьком князя Аскольда і на честь кого він отримав ім’я Микола? Адже ситуація політична була надзвичайно важливою: уперше володар Русі приймав християнство. Якщо припустити, що Аскольда хрестили греки — під час одного з походів на Царгород, як це традиційно вважається, то кого — з іменем Миколи I — київський князь погодився визнати своїм хрещеним батьком? Аналіз показує, що в той період у Візантії не було ні імператора, ні кого-небудь із його найзначніших родичів, ні патріарха, хто б носив ім’я Микола. Але ж був папа — Микола I! Випадковий збіг обставин? Навряд. Відомо, що саме цей римський первосвященик проводив активну політику в справі хрещення слов’ян, благословив місіонерську діяльність Костянтина (Кирила) і Мефодія та їхні переклади Біблії слов’янською мовою. Тут доречно привернути увагу ще до однієї загадки, пов’язаної з хрещенням Аскольда. Традиційно вважається, що хрещення Русі відбулося за часів князя Володимира — десять сторіч тому Православна Церква святкувала 1000-ліття цієї події. Але чому відлік християнської ери на Русі не ведеться від хрещення князя Аскольда? Здавалося б, для престижу руської церкви якраз вигідно підкреслити, що християнство в нас має значно давнішу історію — більше як на століття. Звичайно, про хрещення Аскольда в історії згадується, але чомусь побіжно, а вся слава святителя Русі приписується князеві Володимиру. Чимало істориків припускають, що тут ховається якась таємниця. Єдина гіпотеза, яка напрошується, це те, що Володимир прийняв хрещення від Константинополя, а князь Аскольд — від Риму. Тільки хрещення від Римської Церкви, що аж ніяк не імпонує престижу Східної Церкви, може пояснити причину такої упередженості. Мабуть, не без впливу грецьких наставників, згадки про пріоритет Риму у справі хрещення Русі намагалися відтінити розповідями про Володимирове хрещення — але вже від Константинополя. Щоправда, дехто може заперечити, що Великий Розкол Церкви на Східну й Західну відбувся пізніше — через 65 років після Володимирового хрещення. Насправді — то був уже остаточний розпад єдиної Церкви, а перший розкол Церкви відбувся якраз за часів князя Аскольда, коли в Римі первосвящеником був Микола I, а константинопольську кафедру очолював патріарх Фотій — чи не найосвіченіший із вищих ієрархів Східної Церкви. Саме він уперше чітко сформулював догматичні розбіжності між Східною і Римською Церквами. І саме з того часу між обома Церквами існує глибоке протистояння і глуха боротьба за першість. До речі, змагалися Рим і Константинополь і за право першим хрестити слов’ян. Без сумніву, через це протистояння кожна з Церков замовчувала успіхи іншої — надто, якщо їхні інтереси перетиналися. Цілком імовірно, подібне трапилось і з хрещенням князя Аскольда, і взагалі — з хрещенням Русі. Але де, коли і хто саме хрестив першого володаря Русі? Як здається, одним iз ключів до розгадки цієї історії може служити саме християнське ім’я Аскольда. А ще — цікава згадка в одному з літописів: «Іде Аскольд на болгар, і був убитий його син». В іншому літописі мовиться ще й про Діра і про те, що ходили брати не на болгар, а на греків. Суперечності тут немає, бо під греками наші літописці мали на увазі християнські народи, які дотримувалися грецького обряду. Тобто літописи повідомляють про похід київських князів на хрещених болгар. Виникає закономірне запитання: а чи не був похід безпосередньо пов’язаний із драматичними подіями, які відбувалися в Болгарії після запровадження християнства? Болгарський хан Борис давно прагнув хрестити свою державу, одначе цьому опиралася численна опозиція — з тих ста чистих болгарських родів, яких 679 року привів на Балкани хан Аспарух, і які боялися розчинитися серед місцевих слов’ян внаслідок прийняття спільної віри. Проте під тиском обставин — поразки у війні з греками та франками, голоду від страшенної засухи і 40-денного землетрусу — Болгарія нарешті 863 року приймає хрещення від Константинополя. Та вже наступного року опозиція підняла повстання. Хоча досвідченому і рішучому ханові Борису-Михайлу вдалося його швидко й нещадно придушити: 52 старі болгарські роди було цілком винищено, — це не зломило язичників. І бунти спалахують практично постійно. Поза сумнівом, антихристиянська опозиція зверталася по допомогу до інших язичницьких держав, у тому числі й до Русі, яка кілька років перед тим, 860 року, здобула собі на міжнародній арені гучну славу успішним і зухвалим походом на Константинополь. Мабуть, саме про відповідь руських князів на пропозицію війни проти християн і повідомляє наш літопис: «Іде Аскольд і Дір на болгар...» Літописець вказує і дату походу: в літо 867-е. Та незважаючи на допомогу союзників болгарські язичники знову зазнали невдачі. Більше того, у цій війні загинув син князя Аскольда. Хоча навряд чи роська дружина була розгромлена вщент; певніш, болгарський князь Борис уклав мир з росами. І цілком ймовірно, що однією з умов мирного договору була вимога, щоб руський князь, а можливо, і його дружина, прийняли нову віру, якої вже дотримувалася Болгарія. Таким чином усувалась би загроза, що в майбутньому роси знову підтримають болгарських непокірних язичників. Отже, хрещення Аскольда могло відбутися в Болгарії, під час невдалого походу 867 року. Тепер напрошується це одна цікава гіпотеза, до якої підштовхує вибір християнського імені для руського князя. Якщо взяти до уваги тодішню традицію, то логічно припустити, що хрещеним батьком міг бути папа римський Микола I. І насамперед тому, що 867 року в Болгарії князя Аскольда міг хрестити тільки римський священик. Виявляється, що 866 р., невдоволений тим, що константинопольський патріарх Фотій не погоджувався висвятити для Болгарії незалежного архієпископа, хан Борис прогнав грецьких священиків і звернувся за допомогою до Риму. Восени того ж року папа Микола I прислав до Болгарії місію на чолі з єпископом Формозою Портуенським, який заново хрестив болгар. Якщо така гіпотеза про хрещення першого володаря Русі слушна, то найімовірніше, що саме єпископ Формоза і здійснив необхідний обряд. При цьому, звичайно, Аскольд міг забажати, щоб його хрещеним батьком вважався папа римський — Микола I; гордий князь не погодився б, щоб статус його хрещеного батька був нижчим, ніж у болгарського володаря. Після повернення до Києва князь Аскольд спробував запровадити християнство на Русі. Але особливо успіху не досяг. Більше того, невдоволені язичники прикликали з Новгорода князя Олега і 822 року здійснили кривавий державний переворот, убивши обох князів: Аскольда і Діра. Наостаток варто зазначити, що хрещення, здається, прийняв тільки один із братів: Дір так і залишився язичником. На користь цього припущення свідчить факт, що брати були поховані в різних місцях. Аскольда — як християнина — поховали на місці збудованої ним церкви; таким був і пізніше звичай у руських князів. Діра ж, який так і залишився язичником, поховали за старим руським звичаєм, найімовірніше — спалили, а потім урну з прахом закопали. Літописець Нестор повідомляє, що могила Дірова — за святою Ориною, тобто, десь за церквою святої Ірини. Можливо, подальші історичні дослідження проллють значно більше світла на події тих років і на відносини київських князів із Болгарською державою та з Римською Церквою.

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

Володимир Мономах

2007-02-21T15:02:00Z

Шапка Мономаха (Копія Шапки Мономаха, відтворена в XIV столітті, нині зберігається у Збройній палаті Московського Кремля. )

Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, князь, який вирізнявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських", - писав М.Костомаров в 1873 році. Володимир Мономах (1053-1125) – онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвисько. Батько Володимира Мономаха Всеволод був улюбленим сином Ярослава Мудрого – він вирізнявся серед інших синів любов’ю до книг та вченістю. Він “сидячи вдома, знав п’ять іноземних мов”. Народження Володимира зміцнило задумані дідом політичні зв’язки між Руссю та Візантійською імперією. Полководець, політик, письменник, Володимир Мономах “...був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний”. Володимир Мономах народився 1053 року, здобув добру освіту, дитячі роки провів у прикордонному Переяславі, де княжив його батько після смерті Ярослава. В той час точилися війни з торками (тюркськими племенами) і розпочалися напади половців. Переяслав найбільше зазнавав набіги кочовників. Княжич з юних літ брав участь у битвах та походах на степовиків. Уже в п’ятнадцять років він бився у складі руського війська з половцями на Альті (1068 р.), а з 1078 року, коли його батько почав князювати у Києві, отримав Чернігівське князівство і Смоленську землю. Володимиру доводилося допомагати батькові в його боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами, він брав участь у походах проти половців, допомагав полякам у війні з чехами, виконував дипломатичні доручення князя Всеволода Ярославовича. Після смерті батька Володимир Мономах повернувся до Переяслава. Впродовж 1094-1096 рр. він зі своєю дружиною витіснив половців за межі Русі, а 1103, 1107, 1109 та 1111 рр. організував і здійснив переможні походи об’єднаних військ руських князів проти половців. Руські війська доходили аж до Азовського моря і так залякали степовиків, що ті відкочували у степи Південного Уралу. Ярослав Мудрий запровадив принцип старшинства в межах князівської родини. За старшим сином Ізяславом він закріпив Київ і Новгород, другому, Святославу, віддав Чернігів, третьому, Всеволодові, — Переяслав, четвертому, Вячеславові, — Смоленськ, найменшому, Ігореві, — Володимир-Волинський. Як тільки у котромусь з князівств звільнявся престол, кожен брат мав сходити на вищий уділ. Таким чином кожен спадкоємець по черзі, за задумом Ярослава, сідав на київський, найвищий престол. Певний час ця система давала можливість уникати сімейних чвар. Але усобиці зі смертю Ярослава спалахнули з новою силою, а крім міжусобних чвар та запеклих сутичок за князівську владу Київській державі загрожувало сусідство з половцями, які раз у раз нападали на Русь, перешкоджали рухові торговельних караванів по Дніпру, підходили нерідко майже до самого Києва, тримаючи населення у постійній небезпеці. Нерідко між спадкоємцями мали місце й збройні сутички, іноді князі запрошували собі на допомогу кочовиків, державі загрожувала катастрофа, яку міг відвернути лише сильний і вольовий зверхник. Саме таким і постав у той період князь Володимир Мономах. Він прагнув встановлення порядку і злагоди між князями і, найголовніше, згуртування всіх сил Київської держави на захист проти зовнішньої експансії. 1097 року Володимир ініціював Любецький з’їзд князів, який запровадив вотчинний спадковий принцип володіння землями і князівствами: “Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного”. Святополк, великий князь київський, та князі переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Святославич, чернігівський Олег Святославич, володимир-волинський Давид Ігорович, теребовельський Василько Ростиславич домовилися припинити міжусобиці, проте князі порушували любецькі домовленості. Новими спробами Володимира Мономаха та його однодумців примирити князів були наступні з’їзди: Витичівський (1100 року, у селі Витичів поблизу Вишгорода) та Долобський (1103 року, поблизу Долобського озера під Києвом). На Долобському з’їзді Володимир Мономах завдяки пристрасній промові схилив князів до об’єднання і виступу, що принесло руським військам велику перемогу над половцями. 1113 року, після смерті київського князя Святополка Ізяславича, у Київській землі спалахує повстання міщан та селян, незадоволених свавіллям бояр та лихварів. Київська верхівка запрошує Володимира стати князем у Києві і придушити повстання. Володимир, проголошений великим князем київським, розправляється з повсталими, але йде на деякі поступки, зокрема, приймає закон, згідно з яким зменшувалися рези (відсотки) за позички на 25%, скасовувалося холопство за борги. Ці нововведення увійшли до складу розширеної редакції прийнятої раніше Ярославом Мудрим “Руської правди” і відомі як Статут Володимира Мономаха. За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Володимир Мономах мав також своїх посадників в містах по Дунаю. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи князя видубицький ігумен Сильвестр уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та інших літопиних текстів знамениту пам’ятку давньоруської літератури – “Повість минулих літ”. А сам князь написав близько 1117 року “Повчання” своїм дітям, яке вміщено в Лаврентіївський літопис. Подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, “Повчання” містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Мономах врозумляє своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. “А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях”. Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Русі. У “Слові про загибель Руської землі”, літературній пам’ятці XIII століття, що славить її блискуче минуле, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гаральда. Народжений від цього шлюбу син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава. Помер Володимир Мономах 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. Поховано його у Києві, в соборі святої Софії. Того ж року кияни обрали князем старшого сина Володимирового — Мстислава, якому деякий час вдалося утримати в злагоді руські землі й зберігти владу над князями. Але по його смерті 1132 року настав кінець тієї історичної доби, яка знаменувала собою період єдності руських земель під владою Києва як центру могутньої держави. За ним почався період політичної і територіальної роздробленості й занепаду, який довершила монголо-татарська навала. За матеріалами "Аратта"

Шлюби та діти

(с 1074) Ґіта, дочка англійського короля Гарольда II

Мстислав I Володимирович (Великий) (1076—1132), великий князь київський з 1125

Ізяслав Володимирович (князь курський) (†1096), князь курський

Святослав Володимирович (1079—1114), князь смоленський и переяславський

Роман Володимирович (1081—1119)

Ярополк II Володимирович (1082—1139), великий князь київський з 1132

Вячеслав Володимирович (1083—1154), князь туровський, великий князь київський в 1139, 1150, 1151-54

Марія (Марина) Володимирівна (†1146/1147)

Євдоксия Володимирівна

Євфимия Володимирівна (†1139), вийшла заміж за короля Угорщини

Агаф'я Володимирівна

Юрій Володимирович Довгорукий (1091—1157), князь суздальський, великий князь київський в 1149-50

Андрій Володимирович Добрий (1102—1142), князь волынский

Єфімія (†1126), княжна половецька

Володимир Мономах у нашій історії – людина-епоха, людина-символ величі Давньої Русі, її могутності. Тому й вінчалися на царство наші государі його шапкою – Шапкою Мономаха. Дивна ця назва українського царського вінця, що є символом ставлення до Царя як до батька сімейства, який узяв на себе всю відповідальність за нього. Так і кожен українець у своїй шапці (маленькій копії царської) має бути відповідальним за свою сім’ю. Царем Володимир Мономах ніколи не був, а Великим Князем Київським став тільки в 60 років. Проте главою українського сімейства за своїми діяннями й авторитетом уже був багато років поспіль. Більшу частину життя він князював у Богом забутому Переяславі південному, маленькій фортеці на кордоні Русі, і до Великого Князівства зовсім не прагнув. Для блага української землі він мав бути тут, у Переяславі, аби відбивати набіги тодішніх ворогів – половців. І від цієї тяжкої ноші не ухилявся. Сам водив полки в половецькі степи до сивої старості. Звісно, одному йому з усією дружиною, навіть богатирською, відбити численну половецьку рать було неможливо. Треба було якось умовити й інших князів прислати війська або хоча б коней для захисту українського кордону. А це було дуже нелегко. Князі звикли думати, що Мономах якось там і сам впорається. І все ж ціною неймовірних зусиль йому вдалося створити єдине українське військо і назавше відбити набіги половців від наших кордонів. Володимир Мономах, як люблячий батько, збирав князівські з’їзди. Смиренно переконував, благав діяти лише на благо рідної землі, робив усе можливе, щоб припинилися міжусобиці. І ці зусилля його не були марними. Щоправда, тримався цей мир тільки на авторитеті князя, а згодом після його смерті знову брат пішов на брата. Однак Мономаха досягнув своєї благородної землі: було продемонстровано приклад збирання Русі, назавше закріплено в народній пам’яті, що Українська земля – єдина держава, де живе єдиний народ. Київський князь Святополк помер 1113 року. Одразу ж після його смерті почалося повстання киян. Скориставшись тимчасовим безвладдям, вони ринулися розправлятися з лихварями-євреями і боярами, які притісняли їх за повної бездіяльності Святополка. Сам Святополк дуже любив срібло і був крохобором, постійно шукав нових способів збагачення. Лихварям-євреям, які позичали йому гроші, він надавав багато пільг, користуючись якими ті грабували населення. Наші предки, які були недосвідченими у фінансових питаннях і ніколи не мали справ з лихварями-професіоналами, невдовзі мусили продавати все своє майно, віддавати в рабство своїх дружину і дітей, аби сплатити відсотки за борг. І ось час розплати настав. Народ вривався в будинки багатих бояр і лихварів, змітаючи все на своєму шляху. На всій Русі тоді був тільки один князь, який користувався такою повагою, що міг зупинити бунт: Володимир Мономах. До нього в Переяславль і відіслали гінців ті київські бояри, які залишилися живими. «Приїжджай, князю, до Києва! Якщо не приїдеш, то будуть великі нещастя. Тоді не тільки Путятин двір (Путята – один з найбагатших бояр Києва) чи двори сотських і двори лихварів розгромить народ, а вони підуть і на вдову покійного князя (Святополка), твою невістку, і на всіх бояр, і на монастирі. Ти, князю, відповідатимеш, якщо народ розграбує монастирі!» Це панічне послання засвідчує страх боярів, що Мономах може не приїхати. І справді, він не погоджувався їхати до тих пір, доки старший у роду Ярославичів Чернігівський князь Олег Гориславич не відмовився від Київського престолу. Урочисте прибуття Мономаха до Києва одразу втихомирило народну стихію. Кияни знали, що приїхав законний правитель, князь, батько і захисник, який усіх розсудить справедливо. Так і було. Мономах негайно видав новий закон (порадившись з іншими князями - завважте), який звільнив усіх, які потрапили в боргову кабалу до лихварів-євреїв. Віднині відсотки за борг не повинні були перевищувати третину суми, яку дали в борг. До того ж ці «третини» лихвар міг отримати тільки тричі, а потім втрачав право на повернення суми, яку дав в борг. Тобто практично Володимир Мономах знищив лихварство, бо кому захочеться дати в борг 100 рублів, щоб потім отримати стільки ж. Так позичати могли тільки християни-благодійники. Потім усім лихварям-євреям запропонували залишити нашу державу, забравши все своє майно без вилучення. Адже нічим, крім лихварства, вони займатися не вміли, а за нового закону просто розорилися б і втратили майно. Та й їхньому життю через народну ненависть загрожувала небезпека. Мономах не міг вчинити так, як Святополк - замість відбивати набіги половців, поставити цілі полки в охорону лихварських палаців. Як засвідчує історія, без «іноземних інвестицій» економіка Русі швидко пішла вгору. Багатіли селяни, розвивалася національна внутрішня і зовнішня торгівля, оскільки устав Мономаха передбачив пільги українським купцям, які втратили товари під час загибелі корабля, на війні чи під час пожежі. Успішно розвивалися торгові й дипломатичні відносини з Візантією і Західною Європою. На княжому дворі Володимир Мономах сам вершив суд. Кожен з його підданих міг знайти у князя справедливе вирішення своєї справи. Час правління Володимира Мономаха (1113–1125) Українською землею був найщасливішим в історії Давньої Русі. Князь міцно тримав державу в своїх руках. Українські богатирі охороняли її кордони. Вірними помічниками батька були його сини. У новгородських землях Мстислав Великий будував фортеці для захисту північних кордонів Русі. З Переяславля Ярополк ходив на Дунай закріпляти придунайські міста за Руссю. У Смоленську князював його син В’ячеслав, в Ростово-Суздальських землях – Юрій Долгорукий, у Волинських – Андрій. До 70 літ Мономах сам очолював українські війська, водив їх у походи. До останнього дня всі свої могутні духовні сили він віддавав об’єднанню Русі, утриманню миру в державі й захисту її від зовнішніх ворогів. І він досяг своєї мети. Іноплемінники за його життя вже не сміли нападати на нашу землю. Народ благоденствував, бо сильною волею князя було покладено край міжусобицям, у всіх містах чинився суд за справедливими законами, які враховували інтереси всіх верств населення. За переказами, із Царгорода дід Володимира по матері, візантійський імператор Костянтин Мономах прислав йому царський вінець (знамениту Шапку Мономаху) і царські барми (наплічники). Копія Шапки Мономаха, відтворена в XIV столітті, нині зберігається у Збройній палаті Московського Кремля. «Багато поту витер він з чола свого за Українську землю цей великий князь», — написано в літописі. Він був дуже освіченим і талановитим. Із заповіту, який Мономах залишив своїм дітям і всьому українському люду, видно, яке чисте і спрямоване до Бога серце він мав. «Той, кого обікрали, – не мсти; той, кого ненавидять, – люби; той, кого женуть, – терпи; той, кого лають, – мовчи. Допомагай тому, кого ображають, давай суд сироті, виправдовуй вдову, сам виправдовуй, не давай сильним згубити людину. Брехні остерігайся і п’янства, адже від цього гине душа і тіло…». Помер він на 74-му році життя, поблизу збудованої ним церкви на річці Альта на честь святого страстотерпця князя Бориса, вбитого на цьому місці.

Надія ІЛЬІЧВА

ТО ЧИЄЮ Ж Є «ШАПКА МОНОМАХА»?

У росіян побутує приповідка — «Ох и тяжела, шапка Мономаха!» на ознаку невідповідності чиєїсь владної голови займаній посаді... Головний убір під такою назвою зберігається віддавна в «Оружейной палате» – музеї московського Кремля як давня корона Великих князів московських і царів, аж до Петра I. Коли ж у популярних історичних публікаціях йдеться про Великих князів київських, то чимало наших художників раніше і тепер прикрашають їхні голови — «коронують» — тільки «шапкою Мономаха», мовляв, саме вона і була їхньою короною звіку-передвіку, і не інакше... Це міркування — припущення, радше — легенда має обопільну спокусливість як для нас, українців, так іще більшу для росіян-великодержавників. Як же виглядає історична регалія-спокуса на погляд знавців, особливо московських? Насамперед почнемо з легенд, доволі поширених віддавна «по Руси святой», особливо, тих, що передають московські церковники, а не історики. Легенда перша. Вони увірували в її «первопрестольное» походження, мовляв, «шапка Мономаха» була і є «шапкою», яку подарував один з імператорів Візантії Великому князеві київському Володимирові Мономаху. У свою чергу iмператор дістав її у спадщину від дiда Володимира по матері Константина Мономаха, «из самой Византии», нібито на знак великої приязні. Легенда друга. Великий князь київський Володимир, який хрестив Русь-Україну в 988 році, був одружений із сестрою візантійських імператорів Василя і Константина. За це Володимир був обдарований ними «шапкою Мономаха». Звернімося з цього приводу до думок фахівців-істориків. Видатний російський історик- візантиїст, академік Никодим Кондаков (1844 — 1925) в «Археологических известиях и записках», (ч. 5 — 6) писав так: «Мономахов венец (?) был изготовлен не в Константинополе, а в Малой Азии или на Кавказе, или в Херсонесе — там где византийское искусство соприкасалось с развитым арабским орнаментом...» А далі він не вважає «шапку Мономаха» ані імператорською візантійською Стемою (короною. — П.В .), ані королівською короною якогось можновладця. Н.Кондаков називає її цісарським бойовим (військовим) шоломом або почесним шишаком цісаря. Далі Н.Кондаков стверджує як і чому візантійські імператори роздавали ці східні за походженням головні убори-шишаки після їх переробки вже у вигляді подарунків — регалій (не корон! — П.В .) дрібним володарям сусідніх і залежних країн. Другий авторитет з проблем «шапки Мономаха», академік Дмитро Анучін (1843 — 1923), сучасник Кондакова, заперечував останньому доволі вдало. Не спинятимемося на всіх запереченнях, бо вони врешті-решт звелися до останнього. А саме: «Якщо вважати «шапку Мономаха» пам’яткою ХII століття з Візантії, то чим пояснити відсутність згадок про неї у будь-яких пам’ятках Київської Русі, а згадки ті сягають лише часів Московії? Інший історик-професор Сергій Філімонов у своїй праці — «О времени и происхождении «шапки Мономаха» твердить таке: «Шапка Мономаха» не имеет признаков византийского происхождения, а есть происхождения арабского с ХIV столетия». Если сравнить арабские орнаменты изделий того времени, то стиль их тождественен филиграням на «шапке Мономаха». Що більше твердить С. Філімонов: «Шапка Мономаха» была изготовлена в Каире в ХIV столетии, а в 1317 году египетский султан Ель-Калаун прислал ее своему родственнику, хану Золотой Орды, Узбеку (правил с 1313 до 1342 года)». А вже той обдарував нею не як короною свого васала московського князя Івана Даниловича, званого в Московії Калитою (? — 1340). На цьому опустимо подальші історико-мистецтвознавчі твердження професора Філімонова, яким чином майбутня «шапка Мономаха» з’явилася в Московії за Івана Калити вже під назвою «золотої» без імені Мономаха. І лише Іван Грозний (1530 — 1584), коронуючись як перший російський цар 1547 р. назвав сам «золоту» шапку від Івана Калити — «шапкою Мономаха». Зі сказаного вище можна стверджувати непричетність київських великих князів — Володимира Великого та Володимира Мономаха — до «загадкової», навіть для істориків, протягом століть «шапки Мономаха». До речі, саме цю «золоту шапку» бачив і описував німецький мандрівник і дипломат Зігмунд Герберштейн (1486 — 1566), який двічі (1517 та 1526 р.р.) відвідував Москву як посол імператорів «Священної Римської імперії», видавши у Відні латиною чудові за стилем і багаті на відомості «Записки про московські справи». Опис Герберштейном «золотої» шапки цілком збігається з її сучасним виглядом в «Оружейной палате» вже як корони Івана Грозного та наступних російських царів аж до Петра I — розшита довкруж знизу хутром соболів, чого не мали і не мають будь-чиї корони у світі. Чим же пояснити таку незвичну для корон прикрасу? Хоч як би ми хотiлi, а мусимо вдатися до спогаду понад півстолітньої давнини... У жовтні 1948 р. мені в л/о №5 «особого Мінлага» Інти поталанило (саме поталанило!) познайомитися з Акопом Івановичем Джаракянцем, вірменином, доктором історії та мистецтвознавства, який прибув етапом з московської Луб’янки. До арешту він займав посаду старшого наукового консультанта системи музеїв московського Кремля, Історичного музею на Червоній площі, музею мистецтв ім. Олександра Пушкіна. За збігом табірних умов та обставин мені припало спілкуватися з ним, стареньким бороданем, який виглядом своїм нагадував наших земляків — історика і політичного діяча Михайла Грушевського та митрополита Андрія Шептицького. «Цар Тигран» як ми, недавні студенти вузів України, «охрестили» бороданя, був виснажений, змордований на Луб’янці за «тероризм», діставши 25+5 років покарань за «намерение умертвить товарища Сталина и членов Политбюро ЦК ВКП(б)». Одно слово, не людина — «зверь»... Для мене і студентів старець був справжнім кладезем неймовірних тоді відомостей, що стосується передусім музейної справи СРСР, скарбів «спасенных» Червоною Армією в Німеччині тощо... З нами, молодими українцями- студентами, професор був досить відвертий. Основною «улікою» проти нього були 30 томів його щоденників за 30 років, починаючи від 1917 року, які читав «подонок армянского народа» Анастас Микоян, як казав Джаракянц, перекладаючи «крамолу» з них, писаних вірменською, «самому Лаврентію Берії»... Одного разу, розповідаючи нам про багатства «Оружейной палаты», він торкнувся і «шапки Мономаха». Облямівку її соболиним хутром довкруж знизу він пояснив так. Виявляється, всі Великі князі московські і цар Іван Грозний були алопетами, тобто лисими як коліна, маючи цю біду чи то спадково, чи від «соромної хвороби», як казав професор. І щоб цього прикрого недоліку не було видно, коли вони носили та одягали «корону», її обшили знизу хутром, яке видно і тепер на фотографіях. На наше запитання, чому росіяни так сильно і віддавна тримаються легенди про «мономахове» походження шапки, «цар Тигран» відповідав: «Запомните, дети, без этой легенды о ее вроде бы византийском и киевском происхождении, со времени князя Владимира Мономаха, Москва никогда не смогла бы разыгрывать роль преемницы традиций Киевской Руси и называть себя Третьим Римом. Это я, старый армянин, говорю вам, молодым украинцам, зная хорошо исторические источники. Вы не скоро узнаете, какие огромные исторические сокровища украинской земли, вашего искусства нарочито скрыты в тайниках московских музеев. А если и покажут когда, то назовут творением великого русского народа. Это я говорю вам из уважения к вашему народу». Ми, студенти, особливо — молодші з Києва, слухали із роззявленими ротами... Назва «Мономах», за словами Джаракянца, походить із старогрецької i означає — «єдиноборець», тобто відважний, звитяжний воїн, яким і був наш князь Володимир Мономах насправді. Із сказаного виходить, нам, українцям, негоже зазіхати на московську «шапку Мономаха», яка є, по суті, історичним фальсифікатом...

Пантелеймон ВАСИЛЕВСЬКИЙ

За материалами газети "День"

Анна Ярославна

2007-02-14T16:00:00Z

Глибокий розум, краса, духовність і освіченість Анни Ярославни cправляли незабутнє враження на її сучасників. Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині cвою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

Донька великого київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого) і княгині Інгігерди, Анна Ярославна народилася, ймовірно, 1024 року. Точну дату народження Анни досі не втановлено. Французькі автори повідомляють, що їй було 22 роки, коли вона приїхала до Франції.

Дитячі роки Анни пройшли в Києві. Поблизу Софійського собору знаходився княжий двір, який літописці називали “Великим Ярославовим двором” із двоповерховим кам’яним князівським палацом і храмом Богородиці. Ці споруди мали переходи, що з’єднували їх між собою. Дитинство Анни пройшло в час бурхливих політичних і культурних подій.

Крім пишних бенкетів і полювань, церковних відправ, що було характерне для стародавнього світу, Київ Ярослава відрізнявся активним громадським і просвітницьким життям. Відкривалися школи, засновувалися бібліотеки, переписування і переклад книжок були важливою державною справою. Там вона навчалася у приватних учителів грамоти, історії, іноземних мов, математики, малювання. При дворі князя відбувалися вечори, схожі на нинішні літературно-вокальні, на яких виступали поети, музиканти, скоморохи.

Отже, Анна зростала в культурній атмосфері держави, що на той час вважалася однією з наймогутніших і найрозвиненіших у світі. Приватні вчителі навчали князівну грамоті, історії, іноземним мовам, співам, малю¬ванню, правилам етикету. Як свідчать документи, Анна мала добре вироблене письмо, бо, вірогідно, займалася переписуванням книжок.

Можна припустити, що вибір французького короля Генріха І, який просив руки Анни Ярославни, був зумовлений не лише політичними міркуваннями: слава про красу й розум руської князівни линула по всій Європі, дійшовши й до Франції.
Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XI століття Київська держава встановлює дружні стосунки з Францією, з королівською династією Капетінгів. Близько 1044 року до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха I, до якого дійшла слава про розумну й чарівну князівну. Ярослав спершу відмовив послові. 1048 року до Києва прибуло друге посольство на чолі з єпископом Готьє Савояром, яке після тривалого чекання дістало згоду великого князя на шлюб з престарілим французьким королем. 4 травня Анна Ярославна, здійснивши тривалу подорож через Краків, Прагу та Регенсбург, опинилася в резиден-ції короля в місті Санлісі, за 40 кілометрів від Парижа. 14 травня 1049 року у стародавній французькій столиці Реймсі, у день Трійці, у Реймському кафедральному соборі відбулося вінчання. Вінчав молодих архієпископ Рейнський Гі де Шатільйон. Анна як королева Франції прийняла католицьку віру.

Під час вінчання, яке відбулося в кафедральному соборі міста Реймс, Анна подарувала привезене з Києва Євангеліє (Євангелістерій). Вступаючи на французький престол, всі пізніші королі приносили клятву на цьому Євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва.

Найдавніша частина цієї рукописної пам'ятки написана кирилицею, яка була офіційним письмом Київської Русі. Євангеліє стало власністю Реймського собору і тому отримало назву Реймського. Деякий час воно вважалося загубленим, але в 1885 році його знайшов у реймській бібліотеці славіст О. І. Тургенєв. Нині ця унікальна пам'ятка, яку називають найдавнішою рукописною книгою київського походження, зберігається Національній бібліотеці Реймса.

Королева Анна народила трьох синів - Філіппа, що незабаром став королем Франції Філіппом І, Робера і Гуго. Вона приділяла велику увагу освіті та вихованню своїх дітей. У пригоді їй стали всебічна освіта, отримана на батьківщині, книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, привезені нею до Франції. . Від Анни з Генріхом народились:

Філіп I (1052—1108)
Емма (1055 - ок. 1109)
Роберт (1055—1060)
Гуго (1057—1102)

1060 року король Генріх помер, i Анна стала регентшею під час правління свого сина Філіппа I (1060—1108). Разом з ним підписувала державні папери, ставлячи підпис кирилицею. Вдруге вийшла заміж Анна за графа Рауля III з роду де Крепі і Валуа. У 1062 році у лісі під Санлісі під час полювання, до якого Анна, як справжня слов’янка, мала великий інтерес, граф викрав її, відвіз до себе в замок і вступив з нею у таємний шлюб. Покинута графова дружина, Елеонора Брабантська, поскаржилася Папі Римському на підступного графа. Папа наказав розірвати шлюб, але закохані зігнорували цей наказ. 12 років подружжя прожило разом аж до смерті графа. Вчені припускають, що після смерті Рауля Крепі 1074 року Анна таємно відвідала Київ, але потім повернулася у Францію, продовжувала правити разом із сином і підписувала укази і розпорядження, в яких називає себе вже не королевою, а «матір’ю короля». У Софії Київській збереглася фреска із зображенням родини Ярослава Мудрого, де зображено Анну Ярославну, а на порталі церкви святого Вінцента у Санлісі у Франції є її скульптурне зображення.

На одному з державних документів, що їх Анна, фактична правителька Франції після смерті її чоловіка, короля Генріха, підписувала разом зі своїм сином, малолітнім королем Франції Філіппом, — грамоті Суссанському абатству — стоїть її власноручний підпис, зроблений кириличними літерами: «Анна регіна» — Анна королева. Те, що Анна Ярославна й через багато років не забула мови, якої її навчили у Києві, при княждворі, як і те, що вона взяла з собою у далеку Францію Євангеліє, переписане у скрипторії Софійського собору, як оберіг у невідомій країні, свідчить, що її батьківщина, Київська держава, в якій правив батько, великий князь київський Ярослав Мудрий, була країною високої освіти, культури. Незвичайною для середньовічної Європи була велика кількість освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників. Одним з доказів цього є те, що серед давньоруських державців раз у раз трапляються то філософи (Володимир Мономах), то просвітники й правознавці (Володимир Святий), то будівники й письменники (Ярослав Мудрий), у той час як Західній Європі це не було властиво. Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими. Дитинство Анни Ярославни пройшло в атмосфері великого культурного піднесення у Київській державі. Невідомо, хто конкретно вчив її. Можливо, Іларіон, пресвітер заміської князівської церкви у селі Берестові, де був князівський палац у часи дитинства князівни, людина великих знань, неперевершений оратор і полеміст, творець славнозвісного трактату «Слово о Законі Мойсеєвому та о благодаті Ісуса Христа». Чи, можливо, хтось із освіченої чернечої братії печерного монастиря, що тоді тільки-но засновувався на печерських горах неподалік Берестового... Знаємо тільки, що у Францію Анна приї-хала, маючи грунтовну, як на той час, освіту, могла вільно читати кількома мовами, зокрема старослов’янською, грецькою, писала кирилицею, глаголицею. Згодом, опинившись у французькому католицькому середовищі, прийняла католицьку віру і вивчила латинську мову. Певно, освіченість і висока культура дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви, а й, напевно, завдяки мудрості, освіченості. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов’язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участi в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам’яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Один з цих храмів, споруджений 1060 року в місті Санлісі, зберігся до наших днів. Життя Анни у Франції було нелегким і сповненим тривог. Її чоловік, король Франції, немолодий уже Генріх I, одружився з нею не тільки через її вроду та розум, а й з державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського Ярослава. Невідомо, як жилося їй перші роки у Франції, але французькі дослідники цитують рядки з листа Анни до батька у Київ: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Можливо, ці рядки дають підстави для сумнівів у їх достовірності, але безсумнівне те, що високоосвіченій православній киянці, яка виросла в умовах слов’янської ментальності, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого товариства, в якому вже визрівали глибока криза і пізніші безперервні війни та церковний розкол. Проте вдачі Анна, певно, була толерантної, бо ж приняла католицьку віру, хоч і не забувала свою, бо Євангеліє, писане слов’янською мовою, було їй священною згадкою про батьківщину. Відомо, що родинне життя Анни було не солодким. У 1053 році вона народила сина Філіппа, пізніше Робера та Гуго. Робер у підлітковому віці помер. Король весь час перебував у військових походах, тож виховувати синів довелося їй самій. Певно, чутки про шляхетну королеву дійшли до апостольського Рима, і Папа Римський Миколай II шле до неї листа: «Раб із рабів Господніх славній королеві шле привітання і апостольське благословення. Вознесемо гідну подяку всемогутньому Богові, подателю благовоління, бо, як ми чули, у жіночих грудях міститься чоловіча сила доблестей. До наших вух також дійшло, преславна дочко, що твоя світлість пребагато вили-ває благочестивої щедрості на недостойних, щиро старається у благоговійних молитвах. Ти застосовуєш силу суворості до злісно упертих, а у добрих справах, як це від тебе вимагається, виявляєш почуття обов’язку і королівської гідності». Рядки з цього напівлегендарного листа якнайкраще характеризують королеву Анну, гідну свого високого роду. Про авторитет Анни у французькому суспільстві свідчить хоча б те, що вона ставила свій підпис на документах великої державної ваги поряд з хрестами неписьменних королівських придворних та й самого короля. Вона знала латинь, офіційну мову того часу, але підписувалася рідною мовою, не забуваючи свою батьківщину. Саме королева Анна, за свідченням самих французів, принесла на галльську землю книжки, любов до знань. Після неї ще багато століть королі Франції присягалися на Реймському Євангелії, навіть не підозрюючи про його київське походження. Наприкінці ХVII століття на території Вільєрського абатства поблизу міста Етамп, на старому кладовищі було виявлено загадкову могилу із зображенням на камінному надгробку жінки у короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлася Агнес, дружина короля. Легенда говорить, що це могила Анни Ярославни, бо саме Агнес у дворі Генріха I звали його королеву. Існує й інша версія, більш достовірна, за якою королева Анна знайшла останній спочинок у заснованому нею монастирі св. Віцента (Вікентія) в містечку Санлісі, за 40 км від Парижа. І нині в Санлісі, у колишньому абатстві Сан-Венсан, зберігається каплиця часів Анни Ярославни, перед якою стоїть скульптура Анни на повний зріст. На голові в неї королівська корона, в одній руці - королівський скіпетр, у другій - модель церкви. На постаменті пам'ятника - напис: "Анна руська, королева французька, засновниця собору в 1060 ".

Нещодавно в Санлісі за домовленістю з українською стороною розпочалися роботи по проектуванню і встановленню пам'ятника Анні Ярославні.

До наших днів зберігся також ще один цікавий документ, який містить у собі пам'ять про Анну Ярославну. Це грамота Суассонському абатству, надана Філіппом І. Як відзначав свого часу один із французьких дослідників, "на тій грамоті королева не задовольнилася звичаєм свого часу покласти знак хреста перед своїм підписом, виписаним рукою писаря. Навпаки, вона поклала своє ім'я і свій титул материнською мовою і слов'янськими буквами: Ана рьина" (тобто "Анна королева").

Глибокий розум, краса, духовність і освіченість Анни Ярославни справляли незабутнє враження на її сучасників. Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині свою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

Образ дочки нашого народу, французької королеви Анни впродовж тривалого часу надихає вітчизняних і зарубіжних митців на створення прекрасних літературних творів. Вона постає перед нами зі сторінок п'єси "Ярослав Мудрий" українського драматурга Івана Кочерги, роману "Диво" Павла Загребельного. За мотивами твору А. Ладинського було поставлено фільм "Ярославна - королева Франції". Французька письменниця Режін Дефорж написала історичний роман "Анна Київська".

Розповідають, що в 30-і роки сталінського беззаконня, коли більшовики хотіли знищити Софійський собор, французький письменник Ромен Роллан зустрівся зі Сталіним у Москві і захистив храм, заявивши, що його не можна руйнувати хоча б тому, що збудований він батьком французької королеви Ярославом Мудрим. Існує також версія, що посол Франції погрожував розірвати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом на знак протесту проти планів руйнації Софійського собору.

Меморіальний камень на честь заснування

першої у Київський Русі бібліотеки.

Напис на згадку смерті 1054р. Ярослава Мудрого.

Малюнок двір Собору Святої Софії 1851р.

Мармуровий саркофаг встановлений по смерті Великого князя Ярослава Мудрого , 1055 року у Святій Каплиці Священної Софії Києва.

Софійський Собор у Київі.

Русь. Міфи та реальність.

2007-02-12T13:04:00Z

Наш читач з Бреста А.Буневич пише: «Після прочитання статті Вадима Ростова «Білоруси, литвини», опублікованою в «АГ «СД» №7 за 2006 р., у мене виникли ряд питань, які стосуються попередніх статей В.Ростова, присвячених історії нашої Батьківщини. У статті «Білоруси, литвини» автором торкнулося питання релігійної приналежності белорусів-литвинів. На думку автора, литвини називалися русинами із-за релігійної приналежності до Уніатської ПЦ Києва. Іншими словами, релігією білорусів є уніатство ...(read more)

Митрополит Андрей Шептицький

2007-02-07T16:43:00Z

Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК, Зеновій СВЕРЕДА, докторант Григоріанського університету у Римі, “Контракти”

Митрополит (з 1900 по 1944 рр.) Андрей Шептицький (22.07.1865-1.11.1944)

Митрополит Андрей Шептицький був найзаможнішим греко-католиком, який створив на Галичині тіньовий уряд, що опікувався господарськими справами краю.

Народився 22 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити "селянській", як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

Християнська ФПГ

Коли 35-річний Роман Марія Александр граф на Шептицях Шептицький, більше відомий під своїм чернечим ім’ям Андрей, 1900 року став на чолі греко-католицької церкви, йому довелося скласти дві присяги — на вірність Папі Римському Леву XIII і цісареві Австро-Угорської імперії Францові Йосифові. Була й третя, неофіційна — українському народу, яку він виголосив ще до своєї інтронізації у посланні до вірян-українців: «Божу батьківську землю любити і не пускати її з рук, і на ній доробитися добробуту на взір інших народів».

За 44 роки митрополичого служіння Андрея Шептицького на Галичині змінилася не одна окупаційна влада, а панотець, виходець із франкомовної чесько-польсько-української родини, не відступався від свого наміру створити в краї християнську державу в державі. Для цього він використовував не лише свій сан, богословські знання та меценатство, а й неабиякий підприємницький хист.

Громадська діяльність була для митрополита логічним продовженням церковного служіння. Андрей Шептицький не раз стверджував, що тільки віруючі особи спроможні побудувати добрий економічний лад, оскільки їхньою метою є не лише особистий дохід, а й загальний добробут. До побудови цього ладу він залучав кліриків Української греко-католицької церкви.

Окрім богословських знань, за переконанням отця Андрея, парохи (священики) повинні опановувати й світські ремесла — торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. До цього спонукали обставини, у яких тривалий час перебувала УГКЦ, — конфесія не мала жодної державної підтримки ані за Австро-Угорщини, ані за Польщі, і тим більше за радянської влади. Тож світський фах був для греко-католицького духовенства засобом заробляти гроші на власні потреби та потреби своїх нерідко дуже великих родин. Та й самих парафіян було варто навчити деяких ремесел. Тож під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де навчали юнаків комерції.

Митрополит з підлеглими сформували неформальний Кабмін у межах УГКЦ, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. Міністром фінансів в уряді Шептицького було призначено отця Тита Войнаровського, якому митрополит доручав управління як справами церкви, так і власними фінансами, більшість з яких афішовано інвестувалися у загальногромадські потреби — створення шкіл, лікарень, санаторіїв, музеїв. У кожній сфері, де був присутній інтерес УГКЦ чи особисто Шептицького, архіпастир мав своїх довірених осіб, у числі яких було чимало священнослужителів та адвокатів, від яких він регулярно вимагав постійних звітів.

«...Християнин, а тим більше священик мусить домагатися якнайстислішого контролю. Контроль вважати за брак довір’я, а навіть за особисту образу є знаком такої примітивності у справах фінансових та економічних, що мусить бути підозріння, що тим самим прикриваєте нелад і невміння провадити справи», — писав митрополит у посланні «Про милосердя». Коли на Галичині виникло протистояння між українськими кооператорами та приватними купцями, митрополит своїми порадами благословив примирення обох сторін і був обраний до їхніх управлінських органів.

В архівах збереглися томи листів, у яких робітники, ремісники і селяни довірливо писали митрополиту про свої думки щодо умов та оплати праці. Дослідники зазначають три обов’язкові вимоги Шептицького, які він висував своїм розпорядникам або партнерам по бізнесу щодо найманих працівників: матеріальне стимулювання, нормальні умови праці та духовна опіка. Забезпечити їх на своїй рідній землі, але в чужих державах — спочатку в Австро-Угорщині, а опісля в Польщі — було непросто. А в період Другої світової війни майже неможливо. Проте історія не відвела іншого часу митрополиту Шептицькому.

Банківський місіонер

Товариство «Дністер» — кредити під гарантії УГКЦ

Українці в австро-угорській Галичині були найчисельнішою, однак найменш заможною верствою населення: 90% місцевих мешканців володіли лише 30% землі. Десятки тисяч безземельних селян з відчаю емігрували в пошуках заробітку за океан, а більшості тих, хто зводили кінці з кінцями на своїх ланах, бракувало коштів на розвиток господарства.

Ще до інтронізації Шептицького, у 1894 році було створено господарське товариство взаємного кредиту «Дністер», яким керували греко-католицькі митрополити. Кожен член товариства мав право одного голосу незалежно від кількості 50-коронових внесених паїв. Гарантією кредитоспроможності було не майно позичальника, а довіра до нього. Дністер щороку поліпшував умови для своїх клієнтів і найвищих здобутків домігся через десять років від початку свого існування за часів митрополита Шептицького, котрий зробив значні особисті вкладення в товариство, заохотив до цього духовенство і посприяв налагодженню співпраці із зарубіжними фінансовими установами.

У 1908 році Шептицький увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Найбільшими акціонерами Земельного банку гіпотечного (ЗБГ), що почав повноцінно працювати через два роки, стали митрополит Андрей і товариство «Дністер», які придбали по 100 акцій номіналом по 400 корон кожна. Така кількість пояснюється тим, що п’ять акцій забезпечували власникові один голос, але він не мав права на більш ніж 20 голосів.

А Шептицький у веденні бізнесу був обережним, уникав надмірних ризиків і диверсифікував їх. На першому засіданні спостережної ради банку до її складу було обрано о. Тита Войнаровського. Значною мірою завдяки Щептицькому ЗБГ невдовзі став єдиним українським банком, що здобув визнання у світі, а його цінні папери оплачувалися у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу земельних ділянок і нерухомості. Банк також допомагав у разі тимчасових фінансових труднощів українським кооперативам і купецтву, що належали до «Сільського господаря», «Народної торгівлі» або «Маслосоюзу». Як наслідок — у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн польських злотих.

Кредити ЗБГ надавав часто під поруку митрополита, не зважаючи на платоспроможність і фінансове становище позичальника. Водночас Щептицький дбав про те, щоб банк скуповував різні типи цінних паперів не одного, а кількох власників, зменшуючи ризики їх втрати чи банкрутства. Купівля-продаж цінних паперів за посередництва банку сприяла отриманню максимальних прибутків з акцій, і це був для митрополита надійний шлях збільшення статків з мінімізацією у випадку фінансових негараздів загрози для власного авторитету. Банківські рахунки Шептицького мали назви відповідно до потреб: «Національний музей», «Крилос», «Унів», «Гошів», «Яхторів».

Вочевидь, що більше митрополит і його довірені особи пізнавали банківську сферу, то ширшими ставали їхні інтереси у ній. Згідно зі звітом за 1910 рік Шептицький мав на своїх банківських рахунках такі суми: Земельний банк гіпотечний — 4 441 667 корон, Банк Овчарський — 8 583 182, Крайовий союз кредитовий — 27 203 616, Народна торгівля — 112 760, з акцій і валют — 611 465 736 корон.

Митрополичий ліс і надра

Собор св. Юра у Львові – резиденція митрополита

На межі XIX-XX ст. Західна Україна мала неабияку інвестиційну привабливість — тутешні нафтові родовища активно розробляли іноземні корпорації. На Галичині в цей час працювало 332 нафтових підприємства, більшість з яких належала зарубіжним інвесторам. Іноземці провадили нафтовидобуток з особливим соціальним, економічним та екологічним цинізмом. Митрополит Шептицький був поодиноким українським підприємцем, який складав їм конкуренцію.

Він повністю викупив маєток Перегінське, що у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, і уклав багаторічний договір — на 25-30 років — з нафтовим об’єднанням «Галіція» про видобуток вуглеводів на митрополичих угіддях. За умовами цього контракту Галіція заплатила Шептицькому одразу 1 млн корон. А щомісячні прибутки надалі розподілялися так: по 6% на два рахунки митрополії та особистий митрополита. Додатково об’єднання зобов’язувалося платити по 500 корон за кожну задіяну нову свердловину. У цьому бізнесі, як і в інших, традиційними були вимоги Шептицького щодо робітників: створити сприятливі умови праці для них і відповідно застрахувати їх на випадок травми або смерті на промислі. Жодне інше підприємство з тих, що працювали на той час у краї, не мало й натяку на такий «соціальний пакет». За належним дотриманням умов договору від імені митрополита наглядав довірений адвокат Гвоздецький.

У тому ж Перегінському було багато лісу, право на вирубку якого митрополит передав фірмі «Глесінгер» з двома обов’язковими вимогами: дотримуватися належних умов праці робітників і забезпечити дровами всі церковні установи в окрузі. Шептицький першим утворив у своїх лісових угіддях екологічний осередок «Охорона природи». Майже 30 тис. гектарів було поділено на три господарські округи, якими управляли інженери-лісничі. На нарадах провідних фахівців за участю лісничих та урядників фірми «Глесінгер» часто бував присутній і сам митрополит. Усі знали, що улюбленим його відпочинковим заняттям були об’їзди на кінній бричці лісових територій, тож він завжди був у курсі справ. Митрополитові Андрею допомагав також його брат Казимир — голова Галицького лісничого товариства і співавтор австрійського закону про ліси.

Крім продажу деревини, що разом із нафтовидобутком становив 65% усіх фінансових надходжень Галичини, лісові угіддя Шептицького славилися високим рівнем організації полювань. Мисливські угіддя в лісах Перегінська належали до найкращих у тодішній Польщі. Тут було обліковано 100 ведмедів, 500 оленів і 2500 козуль. На полювання сюди із задоволенням приїздила європейська знать, зокрема дипломати. Серед відомих прізвищ постійних мисливців — князі Габсбург, Ліхтенштейн, Радзивіл, Любомирський, графи Потоцький, Дідушицький, Тишкевич. Їх особливо приваблювали тутешні олені, що були одними з найбільших у середньогір’ї Європи.

Деякі ліси о. Войнаровський за згодою митрополита здавав у довгострокову оренду на кілька років. Контракт зобов’язував орендаря сплачувати щороку $450-500 у касу митрополита і за окремим тарифом — за кожного вбитого звіра. Договір дозволяв стріляти щороку тільки одного ведмедя і хворих оленів або тих, що мали гарні роги. Наймач не мав права звільняти сторожа і єгерів, які працювали в угіддях Шептицького, і повинен був добре оплачувати їхню працю — близько $50. Ціна одноразового полювання становила $100. У 20-х роках Шептицький на своїх землях, зокрема й лісових угіддях, проклав 106 кілометрів вузькоколійки, яка полегшувала пересування і мисливцям.

Свій до свого

Палати митрополита — центр духовного та ділового життя Галичини

Звернення підприємців до митрополита з проханням допомогти у бізнесових справах — звична річ для Галичини часів Шептицького. Так, у 1922 році вдова професора Перемишльської гімназії і літератора Ореста Авдикевича Климентина з роду графів Глинських, яка розпродала домашнє майно й організувала Першу українську фабрику солодощів «Фортуна», вирішила налагодити свій бізнес у Львові. Тут конкуренція була вищою, і через брак вільних коштів для розвитку виробництва Климентина Авдикевич звернулася по допомогу до митрополита Андрея. 24 травня 1924 року за новою угодою Шептицький став співвласником Фортуни нової — 50 на 50%.

До грошового внеску митрополит долучив свою нерухомість вартістю $10 тис. — нове фабричне приміщення. А через півтора року панотець передав повноваження своєму братові Климентію Шептицькому, ігумену Успенської лаври в Уневі, яка внесла до спілки ще $10 тис. Завдяки сприянню о. Войнаровського Фортуна нова мала підтримку від Земельного банку гіпотечного і спілки «Народна торгівля». У 1935 році фабрика експортувала свої солодощі до європейських держав і навіть до США. Коли фабричні справи налагодилися, брати Шептицькі офіційно відмовилися від своїх майнових прав на користь Климентини Авдикевич. І таких прикладів у бізнесовій діяльності митрополита було багато: свій зиск він спрямовував на благо інших.

Коли письменника Василя Стефаника запитали, чому він, щоразу приїжджаючи до Львова, насамперед йде на Святоюрську гору до митрополита Андрея, той відповів, що любить дивитися на посріблену сивиною голову, котра думає про всіх. Економічна модель Шептицького була унікальна для свого часу — це був чи то капіталізм з людським обличчям, чи то християнський соціалізм з визнанням приватної власності. Митрополит ніби нівелював класовий конфлікт, закликаючи до порозуміння бізнес і найманий персонал.

Порятунком для більшості українських селян Галичини Андрей Шептицький вважав кооперацію: «Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі (комори. — Прим. “Контрактів”) громадські і всякі інші пожиточні установи». На заклик Шептицького відроджувати українське село відгукнулося чимало священиків, які засновували осередки товариства «Сільський господар» на пародіях (парафіях) і допомагали створювати при читальнях Просвіти громадські склади для зерна та Народні доми — кооперативи змішаного типу, які крім кредитування селян займалися постачальницько-збутовою і виробничою діяльністю. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею, садівничо-городничої та хліборобської шкіл.

Водночас Андрей Шептицький наголошував на важливості українізації міст і містечок, де традиційно домінували польські та єврейські підприємці. За порадою архітектора Івана Левинського Шептицький заснував у Львові українську фабрику — скляну гуту — з найсучаснішим устаткуванням вартістю $0,5млн. Митрополит викупив кілька львівських будинків, які згодом на прийнятних умовах здавав у приватну оренду під представництва українських спілок і фірм, магазини і помешкання.

Своя людина у сеймі

Греко-католицька духовна академія — оплот богословської та економічної думки регіону

Шептицький завжди дбав про диверсифікацію активів. Маючи у власності кілька тисяч гектарів земельних угідь, на яких переважно селяни-орендарі вирощували сільськогосподарську продукцію, що йшла на експорт і до Європи, Шептицький був доволі відомою особою в ділових колах не лише Австро-Угорщини, а й Англії, Німеччини, Італії, Швейцарії, Нідерландів. Він був партнером багатьох європейських банків, будівельних і брокерських контор. Австрійські видавництва друкували для митрополита книги, італійські та грецькі підприємства постачали вино і солодощі, німецькі пропонували нерухомість.

Шептицький через маклерів Вехерсона і Віхерса та довіреного адвоката Берендса купував у німецьких містах Вестерлянд-Сільді, Лейпцигу, Гамбурзі земельні ділянки і споруджував на них будинки на продаж. Будівництво здійснювала компанія Heinr Bomhoff Architekt B.D.A., а прибутки від реалізації нерухомості надходили до вже відомого ЗБГ. Аналогічну діяльність митрополит провадив і в Голландії. Причому слід віддати належне його політичному чуттю: у 1939 році Шептицький продав усю нерухомість у передвоєнній Європі. Це при тому, що у мирний час митрополит намагався уникати політичних дискусій і закликав священиків не втручатися у справи політичні.

Приклад такої поведінки подавав сам: будучи за посадою — ex officio — депутатом віденського парламенту і галицького сейму, він з’явився там лише двічі до 1914 року й обидва рази виступав виключно на освітянські теми. Його публічну аполітичність згодом змінили дві речі: пацифікація у 1930-х роках — масові репресії польської влади щодо українського населення Галичини — і винищення німецькими нацистами євреїв у роки Другої світової війни. І польська, і німецька влада почули тоді голос митрополита на захист гноблених. Лист протесту Шептицького до Гітлера і Гімлера заледве не коштував життя прикутому хворобою до крісла митрополита.

Помер він символічного дня — 1 листопада 1944 року, це була 26-та річниця створення Західноукраїнської народної республіки. Цей день, за прадавнім церковним звичаєм, є поминальним на Галичині: «Свята церква згадує всіх святих і померлих вірних». Відтоді майже півстоліття триває беатифікаційний процес про зарахування митрополита Андрея Шептицького до лику блаженних. Бракує офіційно задокументованих релігійних чудес. Підприємницькі, меценатські, освітянські до уваги не беруться.

Митрополит-спонсор

Установи, будівництво яких відбулося за власні кошти — повністю або частково — Андрея Шептицького:

· Національний музей

· народна лічниця (лікарня)

· порадня(консультація) для матерів

· кілька сиротинців

· дяківська бурса

· духовна академія

· жіноча гімназія

· бурса рідної школи

· малярська студія

· школа імені Грінченка

· школа імені князя Лева

· фотоательє у Чикаго

· кіностудія у Вінніпезі

У віці 36 років Андрій Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовности. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської Академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам. Митрополит Андрій був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа "Не убий", який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Митрополит Андрій помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває процес його беатифікації.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~`

„... Тільки для Вас маю жити, - для

Вас цілим серцем і душею працювати, для Вас усе посвятити, – ба, навіть за

Вас, як цього треба буде, й життя своє

віддати”.

Андрей Шептицький

4 травня 1900 року, помирає Митрополит Сас-Куїловський.

Коли 22 жовтня 1900 року кир Андрей з прочанами відвідував Рим, Папа Лев XIII запросив його до себе на аудієнцію і сповістив про своє благословенне рішення – призначити його на Митрополичий престіл. 31 жовтня 1900 року у пресі з’явилось офіційне підтвердження про номінацію єпископа Шептицького Галицьким Митрополитом.

Кир Андрей гідно готувався до виконання нелегких обов’язків Митрополита, відчуваючи велику відповідальність перед Богом за український народ. Не можна не згадати про неоціненну заслугу матері Митрополита Андрея Шептицького – графиню Софію, багатогранно освічену, талановиту людину, котра своєю святою побожністю заронила у серце Романа щиру любов до Господа та людей, замилування до всього прекрасного й доброго та виховала такого відданого українському народові, достойного сина. Лист матері, Софії Шептицької, що зберігається у фондових матеріалах Львівського архіву, розкриває перед нами не тільки милу жінку – матір Андрея Шептицького, але й її витончений розум. Спробуємо відчути це, прочитуючи рядки благословення графиніСофії Шептицької своєму синові Андрею Шептицькому на митрополичий престіл у Львові:

„Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога – це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові На ту хвилю, коли береш на себе хрест, до якого тебе покликав Господь, – на ціле життя твоє, під Хрестом або ж на Хресті, на всю працю, наміри, терпіння і радість, на душу твою і розум, серце і здоров’я, на все, що чинити будеш, що постановиш, на цілу працю над будуванням Церкви Божої і поширенням Царства Його на землі... ... на всі хрести, якими люди тебе обтяжити можуть, і на всю любов, яку ти їм дарувати будеш, посилаю тобі урочисте, Господом випробуване Благословення”. 14.01.1901 р.

Віддати на службу Господу і людям свого улюбленого сина і так благородно благословити його на Митрополичий престол могла тільки справді дуже розумна і побожна мати.

На святковій та врочистій інтронізації Кир Андрея, яка відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юрія у м. Львові зібрались тисячі вірних, сотні священиків, різні братства. Вітання з цієї нагоди та промови були дуже щирі. Серед присутніх виступив також архиєпископ Вірменський Ісакович, промова якого просочувалась шовінізмом і справляла на присутніх, та й на самого Митрополита Кир Андрея, неприємне враження. Польські патріоти також не особливо втішно сприймали той факт, що на митрополичий престіл зійшов розумний, впливовий, зі своїми власними ідеями та поглядами владика-українець, з багатого роду та славними стародавніми аристократичними коренями.

Андрей Шептицький відчув, що він повинен зразу дати всім зрозуміти, що він русин і буде йти до кінця життя зі своїм народом й заради нього працювати. Тому коли у повних архієрейських ризах, у мітрі та з жезлом в руках став Митрополит Андрей Шептицький на амвоні (проповідальниці) то виразно промовив до присутніх, що він: „приносить любов до свого стада і бажає щирою працею й жертовністю заслужити собі любов цілого народу”. Розвіюючи сумніви й двозначність, яка панувала тоді серед деяких верств духовенства, Андрей Шептицький далі заявив: „я хочу, щоб всі це знали й розуміли, коли я обіймаю становище Митрополита Руського, то ним я хочу бути і ним буду”. Протягом усього сорокачотирирічного архиєрейства він залишався вірний слову, виконуючи досконало всі сподівання та побажання свого улюбленого українського народу.

Діяльність Митрополита була надзвичайно різноманітною. Він не обмежувався однією ділянкою – церковно-релігійною, а охоплював усі без винятку царини української культури й життя на українсьх землях, включаючи й усі закутки нашої еміграції. Дотепер Андрей Шептицький вже проявив себе як багатогранна особистість, але лише на митрополичому престолі він розвинув свою діяльність на повну силу. Не було такої ділянки церковно-релігійного, культурного чи економічного життя, якій би Митрополит Андрей не присвятив гідної уваги і не розвинув її на користь українського народу.

Чи не найголовнішою метою, якій віддав він усі сили була справа об’єднання Українських Церков.

Ідея екуменізму не полишала його душу впродовж усього життя. Він мав на меті не лише злуку Греко-Католицької та Православної Церков, але злуку всієї Східної Церкви з Церквою Західною. Він хотів провести церковне об’єднання благородним змаганням. Для досягнення цієї мети абсолютно не придатні будь-які насильницькі методи, бо на його думку тільки взаємне пізнання, розуміння, толерантність і, найперше, любов можуть дати очікувані плоди.

Як Князь Церкви і сподвижник українського релігійного життя Митрополит Шептицький усі сили віддавав ідеї християнської любові до ближнього.

Відроджуючи, підносячи Українську Церкву, як „добрий пастир, що і душу свою кладе за вівці свої” – Шептицький намагався утвердити духовний, моральний лад в народі, серед якого жив. Закликав допомагати нужденним інших народів, націй, брати їх під свою опіку і охорону.

Він тримався євангельської засади, що „нема ні еллінів, ні римля, ні юдеїв, ні самарян”.

Досить згадати, що на початку Першої світової війни у 1914 р. Андрей Шептицький виголошував проповіді з гарячим закликом проти насильницького насаджування православ’я російською владою на окупованій російськими військами Галичині. Він виступав проти відокремлення школи від церкви та за звільнення Української Держави від послуху синодові в Петербурзі, за звільнення від молитов за царя та ін. В своїх проповідях він закликав не чинити насилля над Української Церквою. За ці проповіді Шептицького було арештовано і „18 09 за наказом генерала Брусилова вночі вивезено до Києва”. Проте добре розуміючи, що царський уряд має намір ліквідувати Греко-Католицьку Церкву в Галичині і позбавити її власної єрархії, Митрополит Андрей в часі тихої Служби Божої, відправленої в готелі „Континенталь”, таємно висвятив о. Й. Боцяна на єпископа Луцького, а о.д-ра Д. Яремка на Єпископа для Острога. Наступного дня Митрополита відправлено до Нижнього Новгорода, пізніше до Курська, де він перебував під суворою охороною до весни 1916 року. Звідти через Володимир над Клязьмою його перевезли в Суздальський Спасо-Євфиміївський монастир, перетворений у в’язницю для запідозрених у зраді Синодальній російській Церкві священиків”. Незважаючи на протести відомих дипломатичних та церковних діячів з вимогою про звільнення Митрополита з-під арешту, Росія на це не давала згоди. Причиною вивезення великого пастиря було бажання знищити Унію, про що можна сказати словами Ісуса Христа: „Поражу пастиря і розбіжаться вівці”. Але лютнева революція 1917 року дала свободу Митрополиту.

Якщо у 1914 р. Шептицький виступив проти насильницького запровадження православ’я у всіх українських церквах, то у 1930-і роки він так само протестував проти польської пацифікації, єдиний серед церковників сміливо виступив у пресі проти палення і нищення православних церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі, Волині, захищаючи те саме православ’я.

Як посол Галицького сейму і член Шляхетської палати Відня він захищав майнові і соціальні інтереси українських селян та підприємців від утиску фінансистів німців, поляків, євреїв.

У страшні роки II світової війни переховував у підвалах Святоюрського храму сотні євреїв, за що був удостоєний пам’ятника у Державі Ізраїль.

Митрополит Андрей Шептицький протестував проти переслідування українських студентів Львівського університету. У 1919 році було створена ЗУНР. Як член Українськой Національної Ради палко вітав її створення.

Після поїздки до Риму у 1921 році він вів переговори не тільки з Папою, але й представниками Антанти про долю ЗУНР, протестува проти приєднання України до Польщі.

26 вересня 1923 року був заарештований польською розвідкою і депортований до Познані. Безпосередньо у політичному житті Митрополит не приймав участі. Але він не міг стояти осторонь політичний подій, коли назрівала необхідність в обороні свого народу. У поїздках за кордон Шептицький виробляє політику оборони прав українського народу перед поляками та австрійцями, виступає у справі будівництва українського університету за Австрії, протестує проти пацифікації українців у 1930 році перед польською владою і за кордоном. Виступає з протестами у пресі проти палення православних церков і переслідування православних у Польщі, проти арештів українців німцями. Особливо засуджував скасування більшовиками релігії в школах. Різко засуджував штучний голод на Україні і організовував збір коштів для голодуючих. Детально давав оцінку причини репресій в Радянському Союзі у посланні „Всечесному духовенству та вірним (1936 р.): „Чи можете мати причину не вірити мені? Який я міг би мати інтерес вас перестерігати, коли б більшовики звісно провадили до добра наш нарід? То, що вам говорю і цілий світ знає, бо ж то факт стверджений через сотні німців, французів, американців – то, приміром, що на Україні з голоду загинуло більше, чим три мільйони людей, або то, що більшовики війну видали селянам, або то, що на Соловках гинуть тисячі й тисячі наших земляків з України. Тих фактів ніхто не заперечує, вони оголошені в цілій європейській і американській пресі”.

Його діяльність на політичному лоні мала українське державотворче спрямування.

Митрополит виявив протест проти тоталітарного поділу Європи між Гітлером і Сталіном.

17 вересня 1939 року таємно призначив М.Чернецького, К.ІПептицького та Й.Сліпого екзархами на території СРСР.

За німецької окупації виступав проти арештів, розстрілів та концтаборів. Чи не єдиний у Європі церковний ієрарх, Шептицький відкрито виступив проти фашизму у листі до Папи Пія XIII та адресованому безпосередньо до Гітлера посланні „Не убий”, в якому засуджував нелюдські антисемітські акції гітлерівців. Це була Свята Людина, бо любила весь світ і виступала проти насильства. Митрополит засуджував усякі прояви інофобії та антисемітизму.

Як добрий пастир він ніколи нічого не боявся і був готовий на все заради блага людей. Як Князь Української Церкви, Шептицький працював над поглибленням релігійності та піднесенням моралі та етики серед нашого народу. Підносячи релігійність та мораль проповідями та релігійними практиками він намагався підвищити і культуру та добробут народу, маючи на увазі, що враз з добробутом і загальною культурою підноситься і мораль та релігія всього народу.

Багато працював Андрей Шептицький над розвитком духовної освіти.

„Мета моєї праці – зібрати всіх під стяг Христа, якою я перейнятий,... – це мій прапор і дороговказ”. (З Пастирських листів Митрополита Андрея)

Заради цієї мети Митрополит Андрей кожного року писав пастирські листи до своїх вірних, їх збереглося на сьогоднішній день більше сотні.

Як уже згадувалось, у 1887 році розпочав Андрей Шептицький видавати журнал „Місіонер Пресвятого Серця Ісусового”, який сам же й редагував.

Після повернення зі заслання у 1917 році він фінансував цілу низку часописів, журналів, книжок на релігійно-християнську тематику для різних верств населення. Серед них література для дітей – це „Наш приятель” та книжечки бібліотечки „Нашого приятеля”; для молоді – „Поступ”. 1930р. засновує для інтелігенції, в рамках Католицької Акції, „Український католицький союз”. Український католицький союз видає на кошти Митрополита три часописи „Мети”, тижневики для інтелігенції та для народу, „Христос наша сила”, літературно-науковий місячник „Дзвони” та бібліотеку „Дзвонів”. Для видання книг та іншої літератури Митрополит закуповує окрему друкарю „Бібльос”. Митрополит фінансував молодіжну організацію „Орли”, яка видала журнал для молоді „Українське юнацтво”.

Оновлює духовну освіту та реформує Чини. У 1904 році – відновив чин Теодора Студита (жіночу та чоловічу вітки). Благословив створення згромадження сестер Пресвятої Родини, Милосердя (св.Вінкентія), св. Йосифа, св.свщм.Йосафата. У Львові збудував церку Андрея Первозванного, подарував будинок для монастиря сесте Службниць у Львові і для Василіянок у Словіті.

Щорічно виїзджає з візитами у всі куточки Єпархії. У 1910р. паломник до Риму та до Божого гробу в Єрусалимі. Не забуває про емігрантів-українців. У цьому ж 1910 році відвідує вірних у Канаді і Америці. З допомогою Папи у 1912 році створює Єпископство Філадельфії для американської еміграції. Добивається будівництв двох греко-католицьких церков у США та Канаді. Відвідує українськ колонії у Боснії та Герцеговині. У 1912р. відвідує, за дорученням Папи, Аргентину та Бразилію як візитатор.

У 1933 році ініціює величезний здвиг молоді „Українська молодь Христові” у м. Львові, на якім присутні більше 100 тис.міських сільських дітей.

Митрополит Андрей покладав великі зусилля на відродження та розвиток унії, адже російський тоталітарний режим нищив унію у її зародку. Виїжджаючи з місіями на Буковину, Гуцульщину, Митрополит Шептицький особисто знайомиться з православним Буковинським митрополитом й виступає з проповідями перед вірними. По всій Україні налагоджує він контакти з православними вченими та духовенством, систематично підтримує з ними спілкування, хоч і листується таємно.

У 1905 році Російська Католицька Церква виявляє бажання прийняти патронат Митрополита Галицького Андрея Шептицького. Новоствореній церкві Митрополит допомагав морально та фінансово. Оцінюючи велику роль Шептицького як заступника інтересів унійної церкви серед білорусів, росіян, та українців у Росії, Папа надає йому великі права.

У 1907 році під прізвищем Олесницького Митрополита виїжджає таємно в Росію де налагоджує особисті контакти з російськими та білоруськими католиками. Повертаючись у 1917 році з заслання Митрополит висвятив для російських католиків екзарха Фьодорова. Єпископ російських старовірів Узов, визнаючи Андрея Шептицько Митрополитом Галицьким, признав і зверхність Папи.

Мрії Митрополита Андрея про створення у м. Львові Духовної Богословської Академії для білорусів, українців, росіян з метою поширення унії не здійснились через заборону Польщі.

Скликані за ініціативою Андрея Шептицького перед Першою світовою війною богословські з’їзди та конгреси продовжувались аж по 1939 року. Ці з’їзди ставили мету зблизитись та запізнатись зі слов’янськими церквами.

У 1918 році був час, коли здавалось, що унійна ідея Митрополита Андрея вже здійснилась, але з упадком української державності становище УГКЦ знову ускладнюється.

Унійна ідея Андрея Шептицького була спрямована на розв’язку проблеми церковної унії у формі українського патріархату, з супрематією Риму, але, щоб єпископи були залежні лише від українського патріарха. Цю ідею у XVII ст. висунув ще Петро Могила, а Митрополит Андрей шукав засобів для її здійснення.

Після світової війни 1914 року Шептицький посилає українських священиків на Волинь, проте Польща виступила проти цих заходів, розуміючи, що це підніме національну свідомість та донесе унію до вірних з користю для українців, а не поляків. Але православні Волині та інших куточків України відвідували Шептицького у Львові й навіть посилали своїх дітей до шкіл с.Василіянок, для яких Шептицький давав стипендії та допомогу.

Митрополит завжди захищав скривджених. Він обороняв православних українців перед польськими переслідуваннями, зокрема, як вже згадувалось, виступав проти спалювання церков і насильницької пацифікації. Виступав з протестами у пастирських листах, які поляки перехоплювали та палили, але слово Андрея Шептицького все ж ширилось і доходило до православних українців та католиків навіть за кордоном.

Для зміцнення унії Шептицький підготував канонізацію унійного Митрополита Венямина Рутського (XVII ст.), опрацювавши документи та матеріали про його діяльність з власним поясненням.

Під час Другої світової війни, коли відновилась Українська Церква, Митрополит видає заклик до об’єднання Православної та Греко-Католицької церков. Але на жаль не знайшов Митрополит Андрей розуміння серед православних ієрархій...

Розуміючи необхідність виведення українського народу з кута „провінційного обскурантизму” на європейський рівень освіти та науки, Андрей Шептицький, ще на початку XX ст. розпочинає організацію наукових богословських установ на зразок європейських, розбудовує світську науку та освіту, сам плідно працює як науковець та професор багатьох дисциплін.

Знаючи німецьку, французьку, англійську, італійську, єврейську, будучи визнаним семітологом та людиною, що володіє багатьма діалектами української мови – Шептицький був прекрасно підготовлений до наукової праці. Його грандіозна наукова спадщина вимагає глибокого вивчення. А сам архів Митрополита – це скарбниця наукових досліджень. На розвиток науки та освіти Шептицький не шкодує ні зусиль ні коштів. У 1923 р. засновує Богословське наукове товариство, журнал „Богослов’я”. У 1929 році засновує Греко-Католицьку Богословську Академію. Щорічно Митрополит навчає, за власний кошт науковців, професорів у Швейцарії, Відні та в Римі. Розвиває народну та середню освіту, фінансуючи різні освітні заклади, гімназії. Для прикладу згадаємо, що для народних шкіл „Рідної школи” купляє 5 будинків (один з будинків коштував 650.000 золотих). Для гімназ с.Василіянок також фінансує будівлю. В рамках церковної автономії закладає приватну гімназію, так звану Малу Духовну Семінарію та інберкат (бурсу ім. св.Йосафата), дає великі допомоги для всіх українських шкіл. Опікується Українською Дівочою гімназією Сестер Василіянок і дарує їм землю під великий будинок. Будує Велику Бурсу Рідної школи на 120 учнів у Львові, щедро обдаровує українські школи, гімназії, бурси. У митрополичих будинках св. Юра проходили навчання учнів Української народної школи ім. Грінченка. На Личакові (передмісті Львова) збудував три будинки на приміщення Українські народної школи ім. кн. Лева та читальні Просвіти; заклав та опікувався Дяківською Бурсою у м. Львові звідки виходили дяки, хорові диригенти, книговоди, кооператори, громадські провідники; заснував та опікувався Духовною Академією (дбав про її наукові та богословські видання, і т.д.); купив землю навколо площі св. Юра для майбутньої Українського Університету; 1926р. віддав в оренду на 99 років за один золотий для молодіжної організації „Пласт” землі на горі Сокіл, Рожнятівському районі Івано-Франківської області (в той час землю не можна було дарувати і орендувати більше аніж на 99 років).

Ідучи дорогою Ісуса Христа, щиро пронизаний любов’ю до ближнього, усе своє життя, Митрополит розвиває доброчинну діяльність, допомагаючи сиротам, хворим, бідним, фундуючи установи, які згладжували людську недолю та вбогість.

У 1917 році в Києві Шептицький належав до харитативної комісії для вивезених галичан.

Після Першої світової війни Андрей Шептицький виїжджаючи з місіями до Бельгії, Франції, Америки та в інші країни світу, збирає фонди для воєнних сиріт і будує для них будинки. Фундує багато сиротинців при монастирях. Наприклад, фундує сиротинець при монастирі Студитів у Зарваниці, допомагає великими коштами „Товариству Українських інвалідів”, розбудовує „Дитячі Ясла” та лікарні – „Порадницю для матерів”, яка знаходиться біля Янівського кладовища та „Народну лікарню” біля собору св. Юрія.

Для Львівського товариства служниць „Будучність” купує будинок за 300.000 золотих. Допомагає „товариству охорони та опіки над молоддю” та купує у Підлютім будинки для пластових таборів, а саме, створює спортивні товариства та перші українські курорти не лише в Підлютому, але й в Черчі, вакаційні оселі для дітей, відпочинковий будинок для священиків, сам постійно утримує 20 воєнних сиріт та 40 гімназійних учнів, фінансує багато бурс, інституцій. Надає допомогу хворим, жертвам повеней (1927 р). Щоденно брат-чернець роздає заздалегідь приготовані гроші жебракам, що чекають в черзі на святоюрському подвір’ї перед дверима палати Митрополита.

Намагаючись покращити економічний стан суспільства, Митрополит вкладає кошти в розбудову української економіки.

Після війни (1914 року) Тит Войнаровський за кошти Митрополита засновує банк „Земля”. Величезний капітал виділяє Андрей Шептицький для Товариства забезпечень на життя „Дністер”.

Засновує власний „Аграрний Гіпотечний Банк”, укладаючи в його розвиток мільйонний акційний капітал.

Підтримує коштами товариство „Сільський господар”. Фінансує усі освітні установи, в яких викладання предметів здійснюється українською мовою.

За „Слідами Митрополита” Комісії до справ катехизації УГКЦ Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ

Список використаної літератури:

Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях – Лондон – 1960 - №1;

Горняткевич Д. Вступна стаття Д. Горняткевича до споминів Софії Шептицької „Молодість і покликання о. Романа – Андрея Шептицького” // „Визвольний шлях – Лондон – 1961 - №6,7,8; 1962 - №11;

Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях – Лондон – 1960 - №1;

Горняткевич Д. Митрополит Андрей шептицький // Визвольний шлях – Лондон – 1954 - №12;

Митрополит Андрей Шептицький

Оксана САЙКО

Нерідко буває так, що, наближаючись до великої харизматичної духовної особистості, ім'я якої - в ореолі святої недоторканності національної легенди та величної історії Церкви, якоїсь миті відчуваємо, що через отой німб святості та особливої значущості вона є недосяжною для нас. Поряд із нею почуваємося такими мізерними, малими, незначними, негідними… Але трохи згодом, щораз більше пізнаючи її, починаємо розуміти, що насправді та незвичайна, Богом вибрана особа є нам дуже близькою. Бо усіма своїми великими християнськими діяннями завжди була разом з нами, зі своїм народом, жила тільки для нього і по смерті своїй теж залишилась у ньому… І ми можемо осягнути її мудрість, пізнати діла, перейняти той духовний спадок як найдорожчий скарб, схиляючись перед її духовною довершеністю, прагнути досягти її також і через неї по-справжньому прийти до Бога.

Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать – святий приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри та любові до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму - заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління.

Свій шлях обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господеві цього було замало, вимагав від нього ще визначніших і масштабніших діянь, ще ревнішого служіння, бо знав, що він здатен на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем та сильного духом чоловіка, щоби в той суворий час перемін і непевності, в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком та Провідником. Господь вказав йому тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її, благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям.

Дитячі та юнацькі роки

Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Александром. Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. Щоправда, ще у XVII - XVIII ст. рід цей через шлюби з поляками геть сполонізувався. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати – Софія - була донькою відомого польського письменника, графа Александра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера. П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку. Глибоко релігійна, вона особливу увагу приділяла його релігійному вихованню, прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви, навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію... Мати виховувала його в скромності, в своєрідній аскезі, у страхові перед гріхом, але дбала про всебічний розвиток. Шептицькі часто виїздили за кордон і брали з собою дітей, щоби вони пізнавали світ, вивчали мови, а, буваючи в тамтешніх музеях та храмах, естетично виховувались і духовно багатіли... Коли Романові було 11 років, батьки поїхали до Львова, щоби бути на страсних відправах та висповідатися перед Великоднем. Раптом Роман виявив бажання й собі посповідатися, щоби прийняти в своє серце Ісуса. Його перша сповідь та причастя відбулося в о. Мануїла, монаха-бернандинця, духівника матері. Про ту важливу в житті Романа подію залишився лист Софії Шептицької до своєї приятельки: “Якщо можна уявити собі ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до Свойого Господа – то це то хлоп ' я, котре Господь запалив особливою любов ' ю до Себе. Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...” Тоді Софія ще не усвідомлювала, що напророчила долю сина. Та материнське серце відчувало…

Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа. Таким чином з відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою. Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання піти на однорічну службу до війська, яку мав відбувати при першому полку драгунів, що був приставлений до уланів у Кракові. Адже військова служба дисциплінує, розвиває фізично, дає певні знання і навики до оборони. Роман вважав це обов'язком справжнього чоловіка. Але прослужив лише кілька місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала ускладнення – хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська.

1884 року вступає на правничий факультет Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. Вже тоді серед студентів зазнав слави запеклого русина, прихильника греко-католицького обряду, хоч тоді ще офіційно обряду не змінював. 1885 року заснував інтелектуально-духовне товариство “Соцієтас Гозіяна”, навколо якого гуртувалася католицька молодь. 1887 року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права. Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переконував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли. У квітні 1886 року Роман їде до Рима. Батьки гадали, що в цій подорожі хлопець розвіється і перестане думати про чернецтво, адже на нього чекала гарна кар'єра, дівчина-шляхтянка, яка його кохала... У Римі за допомогою знайомих Кардиналів Роман потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII . Йому хлопець повідомляє про свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його, промовив: “Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...” Папа мав великі плани щодо УГКЦ. Він планував реформувати Чин св. Василія, який на той час занепав і сполонізувався, створити Патріархат із центром у Львові. Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до монастиря.

Коли відчув своє покликання жити в Бозі? Може, ще малим хлопчиком, коли тихцем розмовляв із Богом, намагаючись якнайбільше пізнати про Нього і Христа, і так вражало його вчення та життя Сина Господнього, що хотілося наблизитися до Нього близько-близько… Може, щось особливе відчув, коли прийняв перше причастя? Може, коли споглядав галерею портретів славних предків у архієрейських ризах та митрах? А може, коли дивився на старі, понищені часом ікони талановитих невідомих українських малярів, які дарували трепетне відчуття Бога, що так проникливо дивилися на нього і промовляли до його серця? Може й тоді, коли, тільки-но закінчивши краківську гімназію, поїхав до Унева? Про Унівський монастир часто чув від батька, саме там колись в ченцях були його предки, там зберігалися й родинні духовні святині. Може, тоді й зродилося бажання повернутися до свого коріння, до своєї Церкви? Адже споконвіків предки його були українцями, греко-католиками... Село Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо рідною й була... Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 року виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором Володимиром Антоновичем, який охоче показував йому історичні та культурні пам'ятки столиці. Спілкування із знаним істориком мало на Романа неабиякий вплив, що було невипадково. Адже Антонович теж походив із спольщеного українського роду і теж був колись римо-католиком, але повернувся до рідного коріння, змінив обряд і тепер очолював український рух, створив історичну школу, з якої вийшов Михайло Грушевський. Антонович подарував Романові свою книжку “Історичні пісні українського народу”.

З Києва Роман виїздить до Москви, щоб ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом Володимиром Соловйовим, який був прихильником об ' єднання Церков і перейшов на католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє життя Богові.

1888 року Роман знову виїздить до Італії, буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони, які згодом складатимуть музейну збірку. Повернувшись додому, Роман заявляє батькам про остаточне рішення вступити до монастиря. Родичам та батькам важко було примиритися з тим, що їхній син, з яким було пов'язано стільки сподівань, має покинути світське життя. Адже в нього була блискуча освіта, шляхетське походження, що гарантувало йому гарну кар'єру. Привабливий високий хлопець із глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити славний рід Шептицьких... Але саме тоді хтось із священиків, духівників переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання. У тій впертості батьків був свій сенс. Це тільки укріплювало Романа в його рішенні та прагненні, випробовувало та гартувало його не один рік.

Від монаха до Митрополита

28 травня 1888 року виявився незвичайним днем для родини Шептицьких. День сповнений радості й смутку, сліз та молитов. Роман вирушав до монастиря у Добромиль. Виїзд був урочистим та зворушливим. Рано-вранці батьки разом із Романом молилися в родинній каплиці, мати зі слізьми на очах благословляла в дорогу. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала свій вимріяний подарунок. Софія писала в своєму щоденнику: “Думаю, що Ісус вдоволений, бо кожен, як міг, зложив Йому жертву”. А батько все повторював, дякуючи Богові, що не гідні вони такої святої дитини.

Серце Романа переповнювало відчуття щастя і дивної легкості. Мрія його сповнилася. Молився гаряче і щиро зі слізьми безмежної радості - відтепер він буде з Господом. У монастирі Роман провадив суворо аскетичне життя. Проявив себе дуже смиренним, скромним, побожним, сумлінним, відповідальним. Завдяки його швидкій пристосованості до монастирських умов, моральним та високодуховним якостям характеру, прагненням досягти досконалого монашества, настоятелі монастиря скоротили термін випробовувань з шести місяців до одного. Першого липня 1888 року Роман Шептицький одержав василіянську рясу і змінив світське ім'я на монаше – Андрей. Церемонія відбулася в неділю після відправлення Часів перед Службою Божою в церкві. Після переодягнення в рясу розпочався термін ще одного випробування, що мав тривати півтора року. Брат Андрей, незважаючи на своє графське походження, намагався не відрізнятися від інших братів, дотримуватися принципів бідності та скромності. Спав на твердому ліжку, вкриваючись благеньким рядном, споживав грубу просту їжу, багато часу проводив у молитвах та медитаціях, вибирав собі в монастирі завжди найважчу, чорну роботу. Це знову помітили, й настоятелі вирішили дозволити йому скласти перші обіти. Це сталося 13 серпня 1889 року після трьохденних реколекцій. Саме тоді він склав присягу Василіянського Чину: “Я, Андрей, Александер Роман Шептицький, Чину святого Василія Великого, присягаю Господу Богові в св. Тройці Одному заховати убожество, чистоту, послух, а також присягаю постійно, аж до смерті перебувати в тім святім Згромадженні...” Господь благословив його сповнити цю святу обітницю.

1890 року брат Андрей Шептицький виїжджає до Кракова на богословські студії, де окрім філософії та богослов'я, опановує грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем доктора. Вважав, що вдосконалюватися духовно, потрібно навчаючись. Після іспитів виїздить до Кристинополя (нині Червоноград), де готується до вічних обітів. І там 13 серпня складає їх. Під час Служби Божої брат Андрей змінює обряд, що дає йому право на свячення. Свячення відбувалися протягом тижня в Перемишлі, а 22 серпня їх завершив єпископ, вчений, богослов Юліян Пелеш. Того ж року о. Андрей закінчив докторат з філософії та богослов ' я у єзуїтській колегії у Кракові. 1895 року о. Андрея призначили заступником настоятеля і бібліотекарем, обрали магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції із класичних мов для монахів, займався місіонерською працею.

Духовне зростання його було визначним і дуже швидким. 1896 року о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не тільки в церковних, а й у мирських важливих справах. Новий ігумен розпочав широку місійну діяльність. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися на нього. Дивовижне світло випромінювали його глибокі мудрі очі, дивилися в душу кожному. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися, падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук Причастя. Але о. Андрей розумів, що проповідей замало, щоби ширити серед народу слово Боже, воно повинно бути доступним усім у якійсь іншій формі. З його ініціативи було засновано друкарню, де почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 року завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису “Місіонар” накладом 10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у вищій школі оо. Василіян у Кристинополі. У Львові подеколи влаштовував реколекції, конференції для духовних осіб. Як у церковних колах, так і серед народу Шептицький став дуже популярним. Це не зосталось непоміченим. Невдовзі на вимогу настоятелів о. Андрей погоджується прийняти сан єпископа.

Отця Андрея Шептицького на єпископа Станіславівського номінував 17 червня 1899 року Папа Лев XIII . Хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на Буковині... У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти катедри у цьому місті духовну семінарію... Прагнув зробити ще більше для своєї пастви, для свого народу.

Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4 травня 1900 року вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим Митрополитом. У жовтні владика Андрей Шептицький виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року. Отож, його офіційно визнано Архієпископом, Митрополитом Галицьким.

Відправивши Службу Божу в Станіславівській катедрі, Шептицький прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби людей, вірні, духовенство, євреї... А коли потяг прибув до Львова, у місті урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу спонукала його взяти цю важку ношу.

Великий політик, громадський діяч, меценат

У пастирських посланнях Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. “Бо Христос, що плакав над Єрусалимом, передбачаючи його занепад, і св. Павло, що готовий був життя віддати за своїх братів по крові, дійсно любили свій народ. Вони не тільки не забороняли патріотизму, а ще й прищеплювали його”, – повторював Митрополит. Але разом з тим він навчав поважати й любити інші нації. Навчав своїм прикладом. Приміром, під час візитів у малі містечка Галичини Митрополит часто зустрічався з представниками єврейської громади. Вони приносили йому для цілування Тору, і він схилявся перед старим Мойсеєвим законом, а на привітання рабина відповідав йому івритом. Відомий цікавий випадок. Якось під час відпусту на празник Успення Пречистої Діви Марії в Уневі, біля монастиря, з'явився хор із синагоги і почав співати під вікнами обителі Митрополита, вітаючи його з тим святом. Митрополит Андрей на знак своєї вдячності щедро обдарував співаків вином. “Це брати наші по вірі”, -- часто повторював він. Допомагав єврейській громаді й у Львові. Єврейський шпиталь св. Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й українці, воїни Української Галицької Армії. Митрополит Шептицький мав ідею організувати юдео-християнську громаду. Адже багато євреїв під впливом духовної харизми і діянь Шептицького хотіли прийняти християнство. Митрополит навіть уклав Статут, згідно з яким євреї, приймаючи Христа, мали зберігати відчуття своєї національної приналежності, звичаї та традиції предків, свою культуру. Митрополит Андрей мріяв поширити цю ідею на всю Східну Європу, де тоді було дуже багато євреїв, але цьому перешкодила Друга світова війна та більшовицька окупація.

Митрополит Андрей Шептицький був прекрасним політиком, стратегом, дипломатом. Одним із перших політично-патріотичних актів Митрополита Шептицького було закриття Духовної семінарії на знак солідарності з українськими студентами Львівського університету, які виступали за свій, український, а не за польський навчальний заклад, вимагаючи, щоб їх вчили українською мовою. 1906 року Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Тоді в сеймі приймали виборчу реформу, і Митрополит виборював українське право виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке б відповідало числу населення. Вирішальним став його виступ у віденському сеймі, у Палаті панів щодо створення українського університету у Львові. 1913 року цісар видав декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня 1916 року. Але 1914 року після вбивства в Сараєво спадкоємця престолу спалахнула Перша світова війна. Росія, яка збиралася загарбати Галичину, дуже швидко дізналася про той декрет і сприйняла це як зневагу до себе. Амбасадор Росії у Відні подав протест проти цього. Росіяни вже знали, що Шептицький був українським патріотом і навіть благословив прапор українських січових стрільців, які сформувалися для боротьби за Українську незалежну державу. Тому, вдершись в Галичину, російські війська арештували Митрополита Андрея і вивезли його вглиб Росії.

Кілька років, аж до 1917-го, Шептицький перебував у Новгороді, Суздалі, Курську, і лише після революції зміг повернутися в Україну. Це був час непевності, але й великих сподівань. Бог давав Україні шанс здобути незалежність. Перебуваючи в Києві, Митрополит вирішив скористатися з нагоди й зустрітися з членами Центральної Ради, з представниками нового уряду. Він хотів бути присутнім на засіданні уряду, але Михайло Грушевський побоявся за свою репутацію і не дозволив цього. Тому Митрополит Андрей побував лише на приватному засіданні окремих членів Центральної Ради. Ставлення політиків до Митрополита виявилося зверхнім. Свідки згадують, як Володимир Винниченко, демонстративно сівши до Шептицького спиною, закурив цигарку. З Центральної Ради Митрополит Андрей виїхав на з ' їзд кооператорів Київщини. Там його приймали зовсім по-іншому. Коли він з ' явився в залі, його вітали бурхливими оплесками та вигуками захоплення. Серед присутніх були відомі діячі науки та культури, політики: Симон Петлюра, Софія Русова, Микола Міхновський, Сергій Єфремов... Особливо всім запам'ятався виступ Єфремова: “Київ у своїх мурах не раз гостив визначних людей, провідників нації та борців за державну незалежність, але Ваш приїзд у Київ, високодостойний отче, владико, можна прирівняти хіба що з в'їздом гетьмана Хмельницького до Києва після перемог...” Після такого чудового привітання Шептицький виступив із промовою, яка й сьогодні є актуальною: “Якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Та якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов'язково відокремитись від Москви, мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників поміж інших вільних народів”.

Повернувшись до Львова 28 лютого 1918 року, Митрополит Андрей виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання Берестейської угоди, в якій вирішувалася доля Холмщини. Митрополит доводив, що ця земля є давньою українською територією, не тільки етнографічно, а й історично, що вона дала Україні найкращі культурні традиції та мучеників за віру. Саме завдяки Митрополитові Українська Народна Республіка уклала Берестейський договір, згідно з яким Холмщина відійшла до УНР.

Шептицький завжди допомагав українській дипломатії своєю авторитетністю та впливовістю. 1919 року він виїздить зі Львова до Рима, й завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Рима він їде до Парижа, де зустрічається з Президентом Франції Міллєрандом. Звідти їде до Бельгії і там також заручається підтримкою та визнанням своєї держави. Відвідує своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді. Звідти повертається до Відня, де з політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким та Степаном Вітвицьким обговорює майбутнє України. Тоді Рада амбасадорів вирішувала, чи бути Галичині вільною. Сподівалися на краще, але Рада, незважаючи на обіцянки Митрополитові, віддала Галичину Польщі. Розчарованих українських політиків, серед яких не один намагався покінчити життя самогубством, дізнавшись про вердикт Ради амбасадорів, Шептицький переконував, що ніяк не можна впадати у відчай і втрачати віру. Україна просто стала жертвою часу, але за нею майбутнє, прийде час, коли вона стане вільною.

Митрополит Андрей чи не в кожній суспільній галузі доклався до її розвитку, мав величезний вплив на духовність свого народу. 1906 року він організував першу в Україні прощу до Святої Землі - Єрусалима, в якій брало участь понад 500 чоловік. З особливою ревністю дбав про народну освіту. Допомагав матеріально багатьом середнім школам, “Просвіті”, “Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липованні, а для хліборобської – в Коршові. Підтримував дитячу патріотичну організацію “Пласт”, подарувавши їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. 1903 року заснував Народну лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині.

Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв, щоби вони могли навчатися у вищих навчальних закладах, семінаріях. Допомагав талановитим митцям. Був меценатом таких відомих художників, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас. А також допоміг здобути освіту в консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом став провідним басом на сцені Львівської опери.

Заснував Студитський науковий інститут, якому подарував велику бібліотеку. 1919 року заснував богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований в Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у той час був отець-доктор Йосиф Сліпий. 1939 року було заплановано відкрити в Академії правничий факультет, що мало покласти початок створення Українського католицького університету. Митрополит Шептицький викладав у Богословській академії аскетику Західної і Східної Церкви, домагався, щоб, окрім польських науковців, там викладали й українські професори. 1923 року заснував Богословське наукове товариство, яке видавало часопис “Богословіє” та “Праці Богословського наукового товариства”. 1939 року заснував Український католицький інститут Церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив його брат, Архімандрит Климентій Шептицький.

Був засновником чинів та згромаджень. 1904 року заснував Чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом. Уклав монаші правила “Типікон”. 1913 року запросив у Галичину Чин Редемптористів, що прийняли східний обряд, серед яких були голландці та бельгійці. Вони вивчили українську мову й працювали для нашої Церкви, виховавши гідних монахів-українців, серед яких варто згадати Миколая Чарнецького. Заснував також жіночі монаші Згромадження сестер Студиток, Милосердя, Пресвятої Родини, св. Йосифа, священномученика Йосафата. 1919 року видав Унівський Устав, у якому наголошував, що повинно бути одне стадо і один пастир, писав про духовну єдність народу на прикладі чернецтва. Прагнув відродити давній український монаший дух, і це йому на Божу славу вдалося.

Митрополит Шептицький і українська культура

Він був великим естетом. Любив мистецтво усією душею. Скільки разів ще в юності подорожував за кордоном лише з однією метою – вивчати живопис, архітектуру, ознайомитися з культурою тієї чи іншої країни. Але також з не меншою цікавістю вивчав і українське мистецтво, збираючи усе вартісне, рятуючи від загибелі. Ще перебуваючи в Добромильському монастирі, Митрополит Андрей часто бував у маленькій церковці в околиці біля лісу. Там він завжди довго медитував коло старенького іконостасу, намальованого невідомим сільським художником. Так заворожували ці збляклі та пошкоджені від часу фарби, які берегли дух молитви, молитовний і трепетний стан душі маляра, вони дихали, вони промовляли... Вже будучи єпископом, Шептицький чудом врятував ці ікони від загибелі. Церкву зруйнували, збираючись на її місці побудувати нову, а ікони хотіли спалити як старий непотріб. Шептицький нагодився саме вчасно і буквально витяг їх із вогнища. Згодом вони склали сакральну колекцію, яку Митрополит започаткував саме в соборі св. Юра, яка зберігалася в п'яти кімнатах. Це й був перший музей. У збірку увійшли й цінні давні ікони, які Митрополит Шептицький привозив, подорожуючи Італією. Згодом він придбав приміщення для музею, будинок польського маляра Яна Стики неподалік від собору св. Юра. 1905 року Митрополит Андрей запросив до співпраці доктора мистецтвознавства Іларіона Свєнціцького. Він став першим директором музею. Цього ж року Свєнціцький побував у Почаєві, Бердичеві, Житомирі, Києві, на Лемківщині, Гуцульщині, а також у Москві, Петербурзі, Мінську, Вільні, звідки привіз для музею ікони та іншу цінну церковну атрибутику. До співпраці було також запрошено знавця давньої української ікони, маляра Модеста Сосенка, який зібрав багато старих ікон із Долинщини. Шептицький дбав про те, щоби зберегти якнайбільше пам'яток нашої цінної старовини. Найкращі, найцінніші зразки давнього мистецтва могли багато чого навчити як митця, так і просту людину, а невірного, можливо, наблизити до віри, до Бога, відкрити щось світле і добре… Невдовзі в музеї з ' являються й стародруки, рукописи. Було запрошено до співпраці відомого вченого, дослідника церковної та народної архітектури Вадима Щербаківського. Музейні збірки стали джерелом цікавих досліджень не тільки українських, а й зарубіжних учених. Українська інтелігенція всіляко намагалася підтримати такий перший на Західній Україні масштабний музей. Йому передали цінні архіви професори Іван Пулюй та Володимир Шухевич. Для допомоги музеєві було засновано Товариство охорони української старовини. Митрополит закликав свідомих духовних осіб, малярів та інтелігенцію ставитися до свого сакрального надбання з трепетною повагою та благоговінням, при можливості рятувати, збирати ці вартості, адже це не тільки культурний скарб, не тільки скарб минулого, а й скарб віри. Вони покликані відкривати нам і нашим нащадкам не тільки найкращі традиції сакрального малярства, а й дарувати одкровення людської душі, одкровення християнської сутності свого народу.

1911 року Митрополит Андрей вирішив придбати для музею більше приміщення. Ним став будинок професора Дуніковського, де й тепер ( проспект Свободи, 41) є цей музей, а колишній будинок Стики, він віддав геніальному художнику, якого підтримував матеріально, Олексі Новаківському, який влаштував у ньому свою майстерню і малярську школу. З ним працювало ще двоє відомих художників, яких теж підтримував Митрополит – Осип Курилас і Модест Сосенко. Згодом зі школи Новаківського вийшли чудові відомі художники – М. Мороз, С. Гординський, М. Левицький, В. Гаврилюк, які значно збагатили українське мистецтво.

13 грудня 1913 року Кураторія музею запропонувала назвати його ім'ям Митрополита Андрея Шептицького. Але Митрополит скромно відмовився, натомість запропонувавши дати музеєві назву Національного. Цього ж таки року Національний музей було відкрито для загального відвідування, і відтоді він стає відомим не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Тут витворюються традиції, ведуться реставраційні та науково-дослідницькі роботи. Видаються цікаві наукові праці: “Про музей і музейництво”, “Прикраси рукописів”, “Початки книгопечатання на Україні” І. Свєнціцького, “Дерев'яні церкви Галицької України” , “Іконопис Галичини” Лушпинського, “Каталог старопечатних книг церковного музею”... З Національним музеєм пов'язані славні імена Ярослава Пастернака, автора книги “Археологія України”, згодом директора Музею наукового товариства ім. Т. Шевченка, Михайла Драгана, автора двохтомника про церкви, поета Богдана Кравціва, Ярослави Музики, художниці та реставратора... Митрополит Андрей Шептицький писав: “Національний музей допомагає митцям у кожному напрямі – не лише малярам, скульпторам, музикам і письменникам, а й ремісникам всякого роду пізнавати свій нарід і усвідомити собі дорогу власної творчості”.

Створення Національного музею було великим поступом у нашій культурі. Його фонди сьогодні є одними з найбільших у світі. Збережені старовинні сакральні пам'ятки виявилися найкращими взірцями не тільки українського, а й світового мистецтва. Вивчення їх дало нам розуміння найкращих традицій малярства, вони дали напрямок для розвитку сучасного, модерного українського сакрального мистецтва, в якому чудово збереглася стара першооснова тих відомих і невідомих давніх малярів, “живі” фарби з ікон яких і досі промовляють до нас... І дуже тішить те, що у великого Мирополита сьогодні є послідовники, які подовжують його святу справу.

Митрополит Шептицький в роки більшовицької та німецької окупацій

17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і окупували Галичину. Буквально за лічені дні були ліквідовані новою владою духовні семінарії, монастирі, католицькі видавництва, школи... Більшовики вели активну атеїстичну пропаганду, силою зганяючи людей на комуністичні мітинги, на яких проповідували безбожні ідеї. З огляду на великий авторитет Митрополита Шептицького не чіпали, але шукали якогось великого компромату, за який можна було би “пришити” йому якусь справу, влаштовуючи арешти та жорстокі допити монахів, священиків. Саме тоді розпочинаються репресії та терор не тільки проти Української Греко-Католицької Церкви, а й проти цілого українського народу.

В той час Митрополит видає ряд пастирських послань. До духовенства, в якому нагадує про найважливіший обов'язок – учити молодь катехизму, до монахів і монахинь, в якому закликає ширити Євангелії поміж людьми, давати приклад християнського життя і науку катехизму. Також пише звернення до української молоді, де просить бути їх правдивими християнами, до жінок-матерів, які мусять подбати про те, щоби виховати своїх дітей у християнському дусі, навчаючи їх правд святої віри. До речі, коли було заборонено в школах викладати релігію, Шептицький одразу порадив священикам не припиняти наук, а продовжувати навчати дітей в церквах. Він закликав вірних, щоби вони дбали про свого священика, забезпечуючи його й родину. Закликав українських християн виявляти свою любов до ворогів та безбожників, молитися за їхнє прозріння та спасіння. Видає окреме звернення до дяків ввести по усіх церквах загальний народний спів, бо ж хто співає, той молиться двічі. Таким чином Митрополит Андрей прагнув підняти в народу релігійний дух та запобігти занепаду його духовності. Пише чудовий есей “Як будувати рідну хату”, про ідеал Батьківщини, про християнські цінності, про те, що визначну роль у розбудові держави відіграє саме Церква.

Коли ж через 22 місяці Галичина позбулася більшовицької влади, він писав Понтифіку, що, незважаючи на великі втрати, українські християни вийшли з того тяжкого випробування очищені й скріплені у вірі. В одному своєму Пастирському посланні Митрополит Андрей Шептицький виявився пророком. Він писав: “Ми віримо і надіємося, що тепер Христос-Цар так побідить Своїх противників-безбожників, що вони припадуть до Його ніг, як блудні діти, і віддадуть Йому себе і все своє, щоби Він над ними царствував і провадив їх до вічного спасіння. Ми віримо, що та хвиля тріумфу Христа-Спасителя і Його Святої Церкви прийде, що вона наближається, що вона, може, недалеко...”

Коли 22 червня 1941 року розпочалася війна, більшовики тікали, залишаючи Західну Україну, від чого українці зітхнули з полегшенням – закінчився терор, репресії, моральні наруги, жорстока політика з нав'язуванням безбожництва та безкультур'я. Спочатку Митрополит Андрей вітав прихід німів у Галичину. З тим були пов'язані надії позбутися більшовицької влади і знову мати свою незалежну державу. 1 липня 1941 року він навіть видав пастирське послання, в якому підтримав проголошення Ярославом Стецьком незалежності Української держави, а німців трактував як визволителів. Але невдовзі всі ілюзії були розбиті. Нова влада виявилася жорстокішою та жахливішою від радянської. На думку Шептицького, заборона релігійної свободи і нав'язування атеїзму радянської влади не були таким страшним лихом, як вбивство людей і винищування євреїв німецькою владою. Західну Україну приєднали до німецького генерал-губернаторства, багатьох українських політичних діячів арештували… Хоча ще до приєднання Галичини до генерал-губернаторства Митрополит намагався цьому перешкодити і втримати її автономію, надіславши до Гітлера і Гіммлера телеграму із проханням-закликом не нищити ідеалу вільної України і дати українцям спокій. Але це не дало ніякого позитивного результату. Відтак Шептицький розпочинає свій протест. 1942 року видає нові пастирські послання “Про милосердя” та “Не убий”, в яких ідеться про цінність людського життя і засуджуються усі форми вбивства як найважчий гріх. Він також виступає проти німецької політики, яка зневажає Божі закони. Ці пастирські послання означали офіційну відмову Української Греко-Католицької Церкви визнавати німецьку владу. У своєму листі до Папи Пія XII Митрополит назвав окупантів зграєю диких вовків, які вщент спустошили Україну.

Особливо вражала Митрополита Андрея політика Гітлера щодо євреїв. Після єврейського погрому в Рогатині в лютому 1942 року Митрополит Андрей письмово звертається до Гіммлера, виступаючи проти винищення цього народу та використання для цієї мети німецькою владою української поліції. Зі штабу Гіммлера, кур'єр, який приніс листа-відмову, висловив Шептицькому думку німецької влади, що якби не його поважний вік та авторитет, його б обов'язково застрелили за те, що він заступається за жидів. Та, незважаючи на те, Митрополит продовжував висловлювати німецькому урядові свою позицію. Коли в квітні 1943 року головний вікарій Вірменської церкви у Львові був арештований за те, що видавав євреям фальшиві свідоцтва про хрещення, Шептицький звернувся до начальника гестапо і завдяки його клопотанням вікарія звільнили. У Львові ще 1941 року було знищено понад 4000 осіб тільки за перший тиждень окупації! А 2000 -- протягом липня. На євреїв чинили облави, їх ізолювали в гетто, а згодом вивозили в табори смерті. В серпні 1942 року лише за чотири дні було вивезено 50 тис. євреїв. Ще до війни на Західній Україні налічувалося понад 870 тис. євреїв, а 1944 року залишилося тільки 17 тис.

Як це не прикро, але українці теж брали досить активну участь у єврейських погромах. Німці для цієї мети створювалися цілі поліцейські українські підрозділи. Після одного такого погрому до Митрополита таємно прийшов рабин Езекіїл Левін і розповів, що трапилося. Митрополит Андрей Шептицький надав йому притулок і звернувся до своїх вірних не чинити такого страшного гріха, якому не може бути прощення. Також видав пастирські послання до священиків, у яких зобов'язував їх нагадувати людям про Божу заповідь – не убий, в яких засуджував свавілля.

Протягом 20-23 серпня 1942 року у Львові вивозять євреїв до концентраційних таборів. У своєму листі до римського Кардинала Тіссерана, Митрополит писав: “За останні два місяці у Львові було страчено без суду більше ніж 70 тис. євреїв”. Потрібно було щось робити. Наприкінці літа 1942 року Шептицький організовує кампанію порятунку євреїв. Це здебільшого були люди, які врятувалися втечею з гетто або з Янівського табору. 14 серпня 1944 року 2000 дітей було таємно вивезено до різних монастирів. Їх переховували у криптах, у монастирських школах, сиротинцях Львова та околиць, їм було видано фальшиві посвідчення про охрещення. Рабин Давид Кагане згадував, як вночі, тікаючи від розправи, добрався до собору св. Юра, постукав у ворота з вірою, що тільки там йому допоможуть. Шептицький надав йому притулок. Яким же було його здивування, коли він дізнався, що тут вже переховують і його дружину. Кагане переховувався в Митрополичих палатах три роки, працюючи в бібліотеці. Про Митрополита Андрея він залишив особливі спогади, сповнені теплоти і щирого схиляння перед його великою особистістю: “Моя зустріч із Митрополитом Шептицьким повернула мені силу все пережити і дивитися в майбутнє з вірою, що добра воля завжди тріумфує над злом... Коли я кажу, що Андрей Шептицький був святий, я не перебільшую. Я - офіцер летунства, рабин, доктор філософії та теології. Я знаю, що якості, які творять правдивого святого, такі рідкі, що майже не існують. Але граф Шептицький мав їх усі”.

Митрополит Андрей організував таємні групи людей, які допомагали звільняти й переховувати євреїв. Це були добровольці, а також монахи-Студити під проводом ігумена Унівського монастиря Климентія, брата Митрополита. Були розроблені спеціальні маршрути, якими таємно переправляли євреїв у карпатську угорську Україну, де було цілком безпечно. Митрополит Андрей звертався до усієї української громади всяко допомагати євреям, чинити це в ім'я Христової віри та справедливості. Після ліквідації гетто у Львові 1943 року, Шептицький підтримував зв'язки з біженцями, цікавився їхнім становищем, а після повернення 1944 року більшовиків, він сам проконтролював, щоб єврейські діти повернулися до своєї громади.

Митрополит Андрей Шептицький понад усе ставив цінність людського життя, шанував будь-яке віросповідування, любив кожну націю. Ризикуючи життям, жив за принципом Христа і, як Він, готовий був дати себе розіп'яти за свій народ.

Смерть Митрополита Андрея

Вже у вересні 1944 року стан здоров'я Митрополита Андрея Шептицького значно погіршився. Він був паралізований, у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги отців, бо руки його були зовсім нерухомими. Важливі документи підписував, взявши перо до вуст. Страждав від сильного болю, часто втрачаючи свідомість. Але жодного стогону, жодного нарікання від нього не чули. З жовтня хвороба прогресувала настільки, що Митрополит уже не вставав з ліжка. Передчуваючи близький кінець, прийняв Святу Тайну Єлеопомазання від свого брата Архімандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близькі йому отці, монахи. Один із них, о. Кладочний згадував, як 31 жовтня 1944 року о 9.30 він увійшов до кімнати Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаючи. Тихо промовив французькою: “Мій дорогий Боже”, почав молитися французькою, потім церковнослов'янською мовами. Взяв отця за руку і сказав: “Я вмираю”. Отець Кладочний в ту хвилю відчував пекучий жаль і страх: що буде з нашою Церквою і з нами усіма після смерті Митрополита? Адже тільки він, Митрополит, міг врятувати і Церкву, й народ від загибелі. По-дитячому не вірилося, що Митрополит Андрей може померти. Він завжди здавався таким сильним, великим, безсмертним... Коли Шептицький стиснув його руку, він подумав, а в тій думці зажевріла надія: “Не може цього бути, щоб Митрополит помер зараз, коли має ще таку силу в руці”. Але про всяк випадок отець подзвонив у електричний дзвінок. До кімнати увійшли Архімандрит Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит знову молився, а трохи згодом заговорив до них: “Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на страшному суді”. Митрополит замовк і більше не сказав жодного слова. 1 листопада о 1.30 серце великого Митрополита перестало битися.

Його вбрали в архієрейські ризи, на голову поклали митру, на грудях - скромного дерев'яного хреста. Домовину, прибрану квітами, було поставлено в Митрополичій каплиці, навколо поставили десять свічок, в головах – хрест та Євангеліє. Тисячі людей йшло нескінченним потоком, щоб попрощатися з улюбленим Митрополитом. Молилися, плакали, в домовину клали картки з написаними проханнями. Вірили, що й після смерті своєї він не покине їх, не втратить своєї духовної сили і продовжуватиме молити за нас Господа. 3 листопада тіло Митрополита поклали в дубову труну, а 4-го розпочалися похоронні відправи. Після Панахиди домовину Митрополита Андрея Шептицького було покладено в крипту собору св. Юра.

Його смерть була начебто й не смертю. Просто урочистим молитовним відходом. Відходом до Господа Бога. Відходом до того ліпшого, досконалого світу, де він продовжує невтомно молити Господа за своїх грішних дітей-українців. За все своє життя Митрополит Андрей Шептицький стільки встиг зробити як для Церкви, так і для всієї української нації, скільки досі не зробив жоден церковний діяч. Його життя – це було ціле явище, ціла духовна епоха. Тому можемо сьогодні по-справжньому пишатися тим, що мали і маємо такого особливого Божого Провідника. Бо його ідеї, його діяння, заповіти, вчення, його дух продовжують жити. І нині він все ще залишається для нас Духовним Батьком. Здається, що його глибинні очі з тим особливим духовним світлом віри і мудрості дивляться на нас і тепер.

Пізнаючи житіє і діяльність великого Митрополита, немов відкриваєш для себе якийсь дорогоцінний скарб. І в якусь мить відчуваєш, що багатієш. Багатієш у вірі, багатієш у правді, багатієш у духовності. Хочеться за прикладом його прийти до Бога. Хочеться за прикладом його служити своєму народові й жити для нього. Хочеться за прикладом його бути просто справжнім, свідомим християнином.